Тривожна ніч
- Автор: Угляренко Петро
- Год: 1977
- Язык: украинский
- Год: "Карпати"
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Тривожна ніч». Краткое содержание книги:
— Скажи, і буде тобі легше.
І справді вже хотілося розповісти матері про все, але як — не знав. Чи витримає мати зі своїм хворим серцем, а в приміському поїзді хто подасть медичну допомогу? Швидка не приїде, лікар не поспішить… Через те їй не сказав і вдома, у лісі.
Зиркнув у вікно — скоро, уже скоро. Видно передмістя. Ще одна зупинка — і міський вокзал. Візьмуть таксі, заїдуть у лікарню — отам їй і скаже, що сталося в Павловій квартирі…
Серед натовпу, мов між дерев у лісі, заблукав Геннадій — людно було на привокзальній площі. Але стало ніби легше дихати.
— До лікарні! — попросив Геннадій, як підійшла їхня черга до таксі, й водій легко вдарив дверцятами машини.
Затамувала подих:
— Павло у лікарні? Сталася аварія?..
— Заспокойся. Просто в тебе серце…
— Не бійся, серце в мене вже всяке горе бачило! Вези до Павла!
— Тоді на Підвальну, — сказав шоферові Геннадій.
Сидячи в машині на передньому сидінні, ще здалеку упізнала мати Павлів дім, у котрому вже раз побувала й навіть заночувала. Приїхала до сина, щоб після ремонту допомогти прибрати квартиру — то дуже натомилася, і не пустив її Павло, умовив, щоб зосталася до ранку. І Наталя, правда, благальними очима подивилася, сама їй, Олімпіаді Романівні, постелила ліжко.
Чи й сьогодні, думала, заночує в сина? Щоб поспостерігати, як вони живуть, як розмовляють, чи як одне на одного дивляться — все хотіла знати, аби зробити висновок: щасливий син чи ні? І коли щасливий, вона тільки радітиме, хоч їй особисто Наталя не любиться. Не хоче вона, мати, втручатися в їх справи, аби потім він не нарікав, що вони з Наталею через неї не мають життя. Хай буде і з Наталею, аби лише щасливий був Павло!
А може, він все-таки захворів? Лежить дома у важкому стані! А Наталя — знову у від'їзді, хто ж його догляне, окрім матері. Ех, Геннадію, так би і сказав. Хіба, синку, материнське серце можна заспокоїти? Мало ти ще знаєш, хоч і вчишся у високій школі. Коли справді на Павла напала хвороба, то така, як Наталя, від нього ще й відвернеться. Тоді він зрозуміє, що мати мала правду. Нічого зараз вона не казатиме, але коли одужає Павло, трохи заспокоїться, відріже йому: «Не шкодуй за нею, то навіть краще, що пішла, — нехай іде на зламану голову, бо настраждався за свій вік — та й тільки, а ти ще молодий, усе життя попереду маєш, і буде в тебе жінка, котра любитиме тебе, поважатиме, і ти її любитимеш, і обоє будете щасливі!..»
Таксі вже зупинилося. Поспішила мати, вийшла з машини першою, та в під'їзді зачекала сина, а тоді тяжко почала підійматися нагору, тримаючись за поручні — серце ще тривожніше забилося. Господи, — казала вже собі, аби той із собою хоч якоїсь біди не вчинив, бо ж ніяка жінка не варта того, щоб себе життя за неї позбавляти!
І стала, наче вкопана, видивившись на двері, що були оббиті пошматованим зеленим дерматином. Подумала: злодії!.. Пограбували хату! Знали, що Наталя у від'їзді. Павло — на роботі, чи, може, десь допізна затримався — і на тобі: вдерлися до квартири. Але чому на дверях печатка і впоперек — шнурок?
Геннадій теж цьому здивувався і занепокоївся одразу — де ж тоді Павло? І зупинив, затримав матір, що вже тремтливою рукою потяглася до шнурка з печаткою.
— Стривай поки! Не бачиш — опечатано.
— Чого опечатано? Хто це зробив?
— Міліція, певно.
— Чому?
— Хіба я знаю?
— То де Павло, де він?
— Значить, у міліції… Якщо не у в'язниці.
Відчула, як від жаху в неї встає волосся:
— У в'язниці?
— Здогадуюся тільки.
— Що він учинив?
— Зараз скажу, зараз тобі скажу…
— Кажи!
— Павло убив Наталю…
Мати відразу не могла навіть опам'ятатися. Нарешті, озвалася:
— Не може цього бути! Не вірю — нікого Павло не вбивав! Сама, певно, на себе руки наложила, а Павло не винен. Зараз піду до них і скажу!
— На слово не повірять.
— Повірять! — заперечила, похапцем поправляючи на голові хустку.
Відчула по цьому Олімпіада Романівна, що сили несподівано її полишають. Ноги підкосилися, в очах пдтемніло, серед білого дня ніби настала ніч. Схопилася вона за одвірок, а-рука упала на шнурок з печаткою — він зірвався й двері відчинилися. Розкинула руки і, тримаючись то за одну, то за другу стінку, увійшла до квартири, жалібно заплакала: — Павлику мій, Павлику!..