Записник з моїми сумними курвами

Полегкість впала мені просто з неба. У битком набитому автобусі моя сусідка по сидінню (я й не помітив, коли вона з’явилась) прошепотіла мені на вухо: «Ти ще перчиш?» Це була Касільда Армента, моя давня любов за п’ятак, яка терпіла мене в якості постійного клієнта ще відтоді, як була гонористим дівчиськом. Відставлена від ремесла, напівхвора і без гроша за душею, вона вийшла заміж за городника китайця, який дав їй своє ім’я, підтримку й, мабуть, дрібку любові. У сімдесят три роки вона важила стільки ж, як завше, усе ще була гарна та крута на вдачу і зберегла неторканою професійну невимушеність.

Касільда відвела мене до себе, в китайську господу на узгір’ї обіч дороги, яка веде до моря. Ми посідали у шезлонги на тінистій терасі — помежи папороті й зелення астромелій і звисаючих з піддашшя кліток з птахами. Біля підніжжя пагорбу виднілися китайці в конічних капелюхах, які садили овочі під палючим сонцем, і простягалася сіра широчінь Попелястого гирла з двома камінними водорізами, які спрямовують течію річки у море на кілька ліг. Розмовляючи, ми побачили, як в устя увійшов білий океанський лайнер, і стежили за ним примовклі, доки почули його тужливе ревіння бугая в річковому порту. Касільда зітхнула: «Ти постеріг? Це вперше за більш ніж півстоліття я приймаю тебе не в ліжку». «Ми вже інші», — відказав я. Вона, не слухаючи мене, повела далі: «Кожного разу, коли про тебе говорять по радіо, коли вихваляють за любов, якої ти сподобився від людей, і називають тебе маестро кохання, я думаю про те, що ніхто не пізнав твоїх достоїнств і дивацтв краще, ніж я. Серйозно, хто б іще зміг тебе витримати?»

Я більше не стримувався. Вона це відчула, побачила мої очі, зволожені слізьми, й, мабуть, тільки тоді відкрила для себе, що я вже не той, що був. Її погляд я витримав з мужністю, на яку ніколи не відчував себе здатним: «Річ у тім, що я роблюся старий». «Ми вже старі, — зітхнула вона. — Просто людина не відчуває цього зсередини, але іззовні це бачать усі».

Неможливо було не розкрити перед нею душу, отож я виповів їй усю історію, яка пекла мене зсередини — від першого дзвінка до Рози Кабаркас у переддень моїх дев’яностих уродин аж до тієї трагічної ночі, коли я учинив у кімнаті розгром і більше не вернувся. Вона вислухала мій крик душі, неквапно його обміркувала і врешті усміхнулася.