Хлопчик і тінь
- Автор: Близнец Виктор Семенович
- Год: 1989
- Язык: украинский
- Год: Молодь
- ISBN: 5-7720-0250-3
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Хлопчик і тінь». Краткое содержание книги:
Романтична піднесеність, віра в незнищенність добра, глибокий психологізм і надзвичайно самобутня образна палітра — визначальна риса цих творів.
Сашко стояв з відром у руці й ждав, щоб до нього озвалися. Та Шавлюга немовби й не помічав того, що в хаті є хтось чужий. Він сидів, втупивши очі в підлогу, і шумно, люто дихав. Від довгого чекання у Сашка отерпла спина. Але він боявся поворухнутися; йому здавалося: от-от випаде з-під поли гаряча картоплина й покотиться…
— Ти чого? — раптом блимнув на нього Шавлюга. — Підглядати прийшов? Винюхувать, що тут робиться?..
— Вогню, — буркнув Сашко.
— Хе, вогню! Дожились! Вогню в хаті нема… Якби твоя мати з приймаком… — І Шавлюга брудно вилаявся.
Сашко хряснув дверима, вклавши всю свою злість у той хряскіт, і вилетів у сіни. Почув за спиною виск:
— Тобі вже й вогню для дитини шкода!
— Цить! Цить, кажу! — затупав ногами Шавлюга, в хаті щось забряжчало, загуркало.
«Збісилися», — подумав Сашко.
Хлопець того не знав, що в Шавлюги сьогодні чорний день.
Як завжди, Шавлюга подався надвечір до колишньої сільради, де збиралися поліцаї з усього куща. Там можна було перекинутися в карти, випити у своїй компанії. Шавлюга прийшов туди — й трохи сторопів: у сільраді не світилося, було темно, але в грубі горів вогонь, червоне світло падало на долівку, і він побачив, що поліцаї покотом лежали на соломі. Лежали мовчки, мов дрова, тільки цигарки блискотіли в зубах. Та ще раз у раз підводилась чиясь рука, брала стакан і передавала його далі, до стакана тяглись інші руки, тоді на стіні ворушився клубок сплетених тіней. Сизий цигарковий дим висів над тілами. «Ви що? — реготнув Шавлюга, відчуваючи щось недобре. — Почаділи чи подуріли? Чого лежите?» — «Помовч», — шикнули на нього тихо, але з таким притиском, як це кажуть при покійникові. І знову хтось налив з графинчика, що стояв між тілами на підлозі, й передав стакан у куток. Шавлюга вловив горілий душок самогону. «Що це за поминки?» — реготнув Шавлюга, але вже стриманіше, і знов його обірвали: «Заткнись! Дурило!..» Піднесли стакан і Шавлюзі, він випив, а далі почув таке, від чого самогон, як гаряча смола, обпік йому все нутро. Корсунь-Шевченківський, зовсім близько, котел, ціла армія хряснула, сорок генералів, кажуть, здалися в полон, траур по всій Германії, німці лютують у районі — стріляють кого попаде…
«Сволота, — сплюнув Шавлюга в прогалину між тілами. — Так підвели. Кричали: капут, капут! Москву взяли, Волгу взяли, Урал взяли, а виходить — дуля! Дуля під самий ніс. Зв’яжись із таким дермом…» — «Помовч!» — буркнули йому. І тут Шавлюга второпав, що поліцаї не тільки накурились до очманіння, а й п’яні в дим, — під грубою валяється ціла купа порожніх пляшок, а на столику ще стоїть одна сулія літрів на п’ять чи сім, і в ній жирною плівкою полискує сивуха. «Сволота!» — сказав Шавлюга і переступив через чиїсь ноги; налапав якусь бляшанку, налив її повну вщерть і судорожно, з твердим бажанням набратися — випив. Потім передав бляшанку комусь до дверей і ще раз налив собі. А далі заворушилась солома, закружляли вогні в зубах, і Шавлюга кудись брів, хилитався крізь дим і раптом опинився дома. «Капут! — закричав на жінку. — Тікають німчуки!» — І, хитнувшись, брязнувся на ослін, а діти з вереском вискочили в сіни.
…На вулиці куріло й мело ще дужче, вітер зривав зі стріх кім’яхи снігу. Сашко потоптався під Шавлюжиною хатою: куди ж його йти? Скрізь було темно. Буряна курява сліпила очі, ніде не видно було ні вогника, ні людської постаті. Тільки над лаврівською хатою вітер куйовдив ріденькі пасемця диму.
Сашко попрямував туди. У дворі побачив, що під вікном стовбичить дядько Лавро, тулиться до причілка, де затишніше, і попихкує цигаркою. Сашко підступив до нього, нишком став, постукав ногою об ногу, щоб трохи зігрітися.
— Змерз? — спитав дядько.
— Умгу, — хитнув головою Сашко.
Дядько ще затягнувся кілька разів. Він завжди курив на вулиці, бо хата в нього тісна, дві маленькі комірчини, а дітей як у того Омелька. Сашко точно й не знав, скільки у нього малих, і лежала в хаті хвора жінка, вже нікудишня, жовта як віск од сухот, от дядько й виходив курити надвір.
— Пішли, — сказав дядько, бачачи, що хлопець труситься і притискає до грудей відро, ніби від того стане тепліше.