Син

– То що ж трапилося? – посміхнулась вона. – Ти збанкрутував?

– Та ні… – Він подивився на годинник. – Думаю, я став більше зосереджуватись на питанні «чому?», ніж «як?». Не знаю, чи правильним було моє рішення стати тактичним слідчим. Кулі та траєкторії більш передбачувані за людський мозок.

– То от коли ти перейшов працювати у відділ боротьби з економічною злочинністю?

– Ти читала моє резюме?

– Я завжди читаю про людей, з якими мені випадає працювати. Тобі набридло дивитись на кров і випущені кишки?

– Ні, але подумав, що моїй дружині Ельзе все це ні до чого. Коли я одружився, я обіцяв їй більш нормовані робочі години і жодних нічних чергувань. Взагалі в економічному мені подобалося: все одно, що знову до годинників повернувся. Говорячи про мою дружину…

Він підвівся зі столу.

– Чого ж ти пішов з економічного, якщо тобі так там подобалося?

Симон втомлено всміхнувся. Ні, про це вона в його резюме навряд чи вичитає.

– Лазанья. Я гадаю, вона готує лазанью. Отже, побачимося завтра.

– Мені, до речі, телефонував один старий колега. Він сказав, що бачив наркомана, який розгулює у пасторському комірці.

– У комірці?

– На зразок того, що носив Пер Волан.

– Що ти зробила з інформацією?

Карі знову розгорнула книжку.

– Нічого. Я сказала йому, що справу відкладено на полицю.

– До виявлення нових матеріалів. Як звати наркомана і де ми його можемо знайти?

– Їлберґ. У притулку.

– У соціальному центрі. Не хочеш зробити перерву в читанні?

Карі зітхнула і згорнула книжку.

– А як стосовно лазаньї?

Симон знизав плечима.

– Все гаразд. Я подзвоню Ельзе, вона зрозуміє. А розігріта лазанья ще смачніша.