Місто Страшної Ночі (збірка)

Цю легенду ще й досі розповідають у шалевих лісах Бербулдських гір і на підтвердження показують колишній будинок місії — нині пустку без вікон і даху. Зробив це великий бог Данґара, Бог того, що є, прегрізний, одноокий, з червоним слонячим іклом; і хто зречеться віри в Данґару, того неминуче покарає шаленство Ята — недуга, що впала на синів і дочок народу бур’я-колів тоді, коли вони відвернулись від Данґари і натягай на себе одежу. Так каже Атхон Дадзе, верховний жрець храму й охоронець Червоного Слонячого Ікла. Та коли ви спитаєте помічника начальника округи, що наглядає за плем’ям бур’я-колів, він тільки засміється — не тому, що не любить місіонерів, а просто тому, що сам бачив Данґарину помсту над духовними дітьми Юстуса Кренка, пастора Тюбінгенської місії, та його шановної дружини Лотти.

А тим часом коли хто й заслужив ласки богів, то якраз пастор Юстус Кренк із Гейдельберга, що, повіривши в своє покликання, приїхав у ті дикі нетрі й привіз із собою біляву голубооку Лотту.

— Ми будемо цих поган, що в темноті ідоловірства скніють, кращими зробити, — казав Юстус на початку своєї місіонерської діяльності. — Авжеж, — додав він переконано, — вони стануть добрі й своїми власними руками працювати навчаться. Бо всі добрі християни повинні працювати.

І на платню, скромнішу, ніж одержує в Англії причетник, Юстус Кренк якось жив у своїй місії за Камалою й Малаїрською ущелиною, над річкою Бербулдою, під голубою горою Пантх, на вершині якої стоїть храм Дангари, — в самому осередді краю бур’я-колів — голих, добросердих, несміливих, безсоромних і ледачих бур’я-колів.

Чи знаєте ви, як то жити на такому аванпості віри? Спробуйте уявити собі самотність, більшу, ніж на найменшому провінційному посту, куди закидала вас служба, — самотність, що огортає вас, тільки-но ви вранці розплющите очі, й стрімголов жене поринати в денні труди? Листів ви не одержуєте, жодної білої людини, щоб хоч побалакати, біля вас нема; поїхати ви нікуди не можете, бо нема й доріг; звичайно, їжа, щоб не вмерти з голоду, у вас є, але смаку в ній немає; і все, що може бути у вашому житті доброго, гарного й цікавого, ви мусите шукати в собі або в благодаті, зісланій на вас.

Зранку, лопочучи босими ногами, до вашої веранди збігаються навернені, й нерішучі, й відверті невіри. Ви повинні бути безмежно добрі й терплячі, а крім того, ще й проникливі, бо маєте діло з наївністю дитини, досвідом дорослої людини й хитрістю дикуна. У вашої пастви сотні всіляких матеріальних потреб, що про них вам слід пам’ятати; а головне — ви повинні, коли вже вірите в свою особисту відповідальність перед Творцем, не прогавити жодної іскорки духовності в цій галасливій юрбі. А якщо, опріч зцілення душ, ви ще беретесь лікувати й тіло, то ваше завдання тим тяжче, бо недужі й покалічені ладні визнати яку завгодно віру, аби тільки ви зцілили їх, а тоді ще й насміються з вас, що ви так наївно їм повірили.