Ирій
- Автор: Дрозд Владимир Григорьевич
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-3886-9
- Жанр: Прочее фэнтези
Электронная книга - «Ирій». Краткое содержание книги:
— Ти що, заснув верхи на бочці?! — штовхав мене під боки дядько Денис. — «Мечты, мечты, где ваша сладость, ушли мечты, осталась — гадость…» — і він хихикнув. — Хто замолоду не мріяв? Як стали німці в Німеччину молодих забирати, викопав мені батько схованку в городі. Ідеш ніби до вбиральні, а з неї — лаз, дошками затулений. І просидів я там більше року, прислухаючись до шелесту вбиральні і доокруж. Сопе сусіда у вбиральні, а ти лежиш — і нічичирк, а подумки — в лісі, партизанів на німчуру ведеш, «ура» кричиш, атакуєш, оточуєш, у тил проникаєш, генералів уполонюєш, часом самому Гітлеру горло залещатиш, і вже в білокам'яній Москві, уже товариш Калінін тобі особисто руку тисне і з високою нагородою вітає, і вертаєш ти в свій Ирій, на Солом'янку, героїчним героєм, і якась там Гапка, що досі не хотіла з тобою постояти біля тину, божеволіє од брязкоту твоїх орденів і мужнього рипіння хромових командирських чобіт… Отак промріяв я, аж поки за Собакаревою горою наші кулемети не зататакали. Тоді зайшов до вбиральні батько, покахикав, викликаючи, і розсудливо мовив: «Треба, сину, трохи попартизанити, буде тобі по війні слава і почот…» Я швиденько переодягся в чисте, танку німецьку, що її батько поцупив, маючи на думці колись орати нею, дістав з-під стріхи, загнуздав ретязьком та й подався в ліс партизанити. Тільки я на узлісся, аж наші навстріч: «Куди, хлопче, розігнався?» — «Таж партизанити батько сказали…» — «Е, трохи припізнився, — засміялися. — Розгнуздуй танку, на переплавку піде, а тягатимеш нашу „сорокап'ятку“, бо коней постріляно». Отак, із «сорокап'яткою» я й дістався щасливо до Берліна і медалю маю… Та що ж се той Кіндрат свистоголовий не повертає? У мене кишки вже марш грають…
І хоч було мені нудно й тоскно від дядькових екскурсій у минуле, і весь я зі своїми видіннями збридився собі, але той бадьорий марш відхукав стужавілу на вітрі слів душу. Спершу пробилося до мене басовите гучання труб, відтак ніжно заспівала флейта, а після голосистого кларнетового соло чітко забили барабани. Марш дядькових кишок був оптимістичний і життєрадісний, наче кіно, я підвів голову і побачив просто себе Собакареву гору, попід якою вервечилася наша валка. З-за хмари злодійкувато визирнув місяць-повня. Білий туман плив од Стрижня і дихав у долину сизуватим перегоном. Зорі висіли вниз головами і таємниче підморгували. Срібний ківш Великої Ведмедиці світився на чолопочку неба, буцім черпак на блясі діда Кіндрата.
— На колгоспне поле вивів, охмондя! — скинувся дядько. — А люди, чиї городи під горою, по двадцять рупчиків за бочку давали…
Валка і справді проминула колгоспні бурти та виїздила на картоплянище; колеса зі скрипом, вискотом пірнали в розори. Поля мліли в сріблястому місячному мареві, неначе велетенська сцена, відділена від зали прозорою батистовою завісою, за якою ось-ось має початися лицедійство.
Обоз розвернувся і став півколом. Мерин діда Кіндрата світився посередині, біля нього золотів, все виразніше і ясніше вписуваний у ніч крисами дідового капелюха, німб. Небо зупинилося у своїм замисленім кружелянні і не спускало з нас зірких бистрих очей. Ось-ось мало статися щось велике, і по моїм тілі поповзли холодні мурахи.
— Від-кри-ва-а-ай! — неголосно, але поважно й строго прогучав дід Кіндрат.
Дзенькнули ланцюжки, якими припнуто до бочок затички, заплюскотіло, задзюрчало, задзюрило; вітер був теплий, з Ирію, і крізь дух прив'ялого бадилля, розмоклої землі, перестиглого полину та нехворощі пробивалася приємна гіркота паровозного диму. Дядько Денис застелив передок бочки газетою і викладав з сумки буханці хліба, перекладені куснями печеного сала, цибулю, кислі огірки, рогалики, пиріжки з капустою і пиріжки з горохом. Не чекаючи на загальні будьздоровлення, він перехилив пляшку з підфарбованим пійлом та замолотив у тридцять три зуби, буцім прибіг із голодного краю. Помітивши, що я меланхолійно стежу за його роботою, хоч мої кишки давно підігрували дядьковим, дядько Денис сердито буркнув:
— Лопай, бо потім не буде коли!..
Валкарі на сусідніх бочках теж апетитно й дружно плямкали, жвакали, чавкали, аж по той бік Стрижня завалували потривожені пси і вороння, що ночувало в лісі на Собакаревій горі, прокинулося, загомоніло та знялося в небо над сиві пасма туману. Але тільки-но я взявся до пиріжків, як підвівся і став на бочку дід Кідрат. Туман сягав йому грудей, плечі та голова велично виростали з сивої мли, трохи не сягаючи небосхилу. Дзенькнуло скло, повіяло гострим духом. Лишень дід Кіндрат тримав у правиці пляшку з молоком — був непитущий.