Шляхи свободи. Відстрочення

— Я пані Вершу.

— Ага, дуже добре, пані!

— Можна ще його побачити?

— Та певно ж. Він там.

Пані Вершу підійшла до ліжка, глянула на його провалені щоки, запалі очі.

— Він так змінився, — сказала вона.

Двадцята тридцять в Жюан-ле-Пен, двадцять перша тридцять у Празі.

— Не відходьте від приймачів. Зараз буде передано надзвичайне повідомлення. Не відходьте від приймачів. Зараз буде передано…

— Кінець, — сказав Мілан.

Він стояв біля вікна. Анна нічого не відповіла. Нагнулася й почала збирати розбите шкло, складати найбільші камінці у свого фартуха і викидати їх у вікно. Лампа була розтрощена, в кімнаті було похмуро і стояли сині сутінки.

— А тепер, — сказала вона, — я гарно позамітаю тут.

Вона повторила: «Гарно позамітаю» і затремтіла.

— Вони все в нас відберуть, — плачучи, сказала вона, — вони все порозбивають, вони виженуть нас.

— Замовкни, — сказав Мілан. — Не плач, ради Бога!

Він підійшов до радіоприймача, обернув вимикач, і лампи засвітилися.

— Нічогісінько, — вдоволено сказав він.

І зненацька на всю кімнату пролунав механічний, трохи зарізкий голос.

— Не відходьте від радіоприймачів. Зараз буде передано надзвичайне повідомлення. Не відходьте від приймачів. Зараз буде передано…

— Слухай, — тремтячим голосом сказав Мілан, — слухай!

П'єр крокував сягнистою ходою. Мод дріботіла поруч, тримаючи під пахвою свої капці. Вона просто-таки нетямилася від щастя.