Вибрані твори. Том I

І нема нiякого способу позбутись його. Оскiльки вiн живе не коштом платникiв податкiв, а здирством з авторiв, жодна полiтична партiя не набере десятьох голосiв за його скасування. Особистий полiтичний вплив теж його не торкнеться; бо такий особистий вплив, лише здобуваючи особисту ласку особам, утворює маленькi затишненькi посади, щоб улаштовувати маленьких людцiв замiсть гнати їх геть. Я розумiю, що за Королiвського читця п’єс неминуче мусить бути огидний i злiсний урядовець, i, якби мене призначено на цю посаду (якої, мабуть, я домагатимусь при першiй вакансiї), я був би огидний i зловiсний, цiлком мимовiльно, наче шомпол, якого встромлено мiж колеса парового двигуна. Проте я не маю бажання знiмати це питання в пресi, бо наша преса, втративши всi вiльнi традицiї, здатна побачити єдине спасiння вiд «Королiвського читця п’єс» у «Читцевi Графської Ради» або взагалi в замiнi одноголового диявола на семиголового i може винайти лiки, гiршi за хворiсть. Тому-то я схиляюсь до цензури, як багато радикалiв схиляються до палати лордiв або до монархiї, як деспотичнi жiнки уникають владних чоловiкiв i одружуються з покiрними i люб’язними. І поки нацiї не дається вiльної сцени, як дано їй вiльну пресу, поки не дається драматурговi й антрепренеровi волi ставити все, що їм завгодно, вiдповiдаючи за наслiдки перед звичайним законом, як автори й видавцi, — доти я, як ока, глядiтиму нашого Королiвського читця. Колись-то я мрiяв подати петицiю прав вiд усiх антрепренерiв та авторiв на iм’я прем’єр-мiнiстра. Та я швидко зрiкся цього намiру, переконавшися, що цi жертви пригнiчення, дев’ятеро з десятьох, — далекi вiд того, щоб насмiлитись потурбувати свого деспота, почали б навипередки вихваляту цю найспасеннiшу з англiйських iнституцiй i правити єлейнi лестощi в зовсiм не стосовному питаннi про шановнi якостi його особистого характеру. Тож хай живе Королiвський читець п’єс!

Року 1893-го на цiй огиднiй посадi перебував добродiй, тепер покiйний, погляди якого з часом зовсiм застарiли. Вiн був одверто ворожий «Новому» руховi; його свiдчення перед виборчою комiсiєю палати громад 1892 року про театри й мiсця розваги («Синя книга», ч. 240, стор. 328—335) є найлiпше зiбрання всiєї тiєї облуди, що робить цензуру огидною. На превеликий жаль, пановi Ґрейну довелось мати справу саме з ним. Без цензурного дозволу «Професiя панi Ворен» могла уникнути репресiй з боку лорда Камергера, лише бувши поставлена десь у приватному будинку, не в театрi. Глядачiв можна було запросити тiльки як гостей; отже,сама по собi вiдпадала умова, що публiка платитиме грошi на входi, — умова, без якої «Незалежний Театр» не спромiгся б оплатити витрати. Звернутися ж по дозвiл означало напевне одержати вiдмовлення i накликати пеню в розмiрi 50 ф. ст. на кожного, будь-як причетного до вистав цiєї п’єси. Справа була аж надто кепська. П’єса була готова; «Незалежний Театр» — теж; навiть оформлення було вже пiдготовлене; та цензура, навiть нiчого не дiючи й не знаючи про п’єсу, самим своїм iснуванням паралiзувала всi цi сили. І я вiдкинув «Професiю панi Воррен» i, як другий Фiлдiнґ, скiнчив свою кар’єру драматурга, принаймнi в «Незалежному Театрi».

На щастя, хоч сцена скута, преса все ж вiльна. І навiть, хоч би сцену й звiльнено вiд пут, усе ж друкування п’єс залишилося б не менш потрiбною справою, нiж вистави. Навiть якби пан Ґрейн спромiгся дати не двi вистави «Вдiвцевих будинкiв», а п’ятдесят, то й тодi б ця п’єса лишилась невiдомою тим, хто живе десь далеко вiд театрiв або через звичку упередження, стан свого здоров’я чи вiку взагалi не вiдвiдує вистави. Багато людей, що перечитують iз захопленням усiх класичних драматургiв, вiд Есхiла до Ібсена, проте вiдвiдують театр у виключних випадках, коли їм трапляється п’єса, автора якої вони цiнують, знаючи його з лiтератури, або коли грає першорядний актор. Навiть нашi звичайнi вiдвiдувачi не мають звички часто ходити до театру. Якби якогось вечора, в час найбiльшого ожвавлення лондонського сезону, оточити зали для глядачiв полiцiєю i провести iндивiдуального допита щодо їхнiх поглядiв на театр, то, мабуть, усi без винятку сiмейнi тубiльцi з-помiж них визнали б вiдвiдування театру чи будь-якого iншого прилюдного зборища, мистецького чи полiтичного, лише за винятковий спосiб згаяти вечiр. Звичайний бо англiйський спосiб гаяти час — це сидiти по окремих родинах у окремих помешканнях, мовчазливо заглибившись у книжку, газету або карти, не розкошуючи в самотi або в товариствi. Ви можете зазнайомитися з мешканцями тисяч вулиць, заселених англiйськими родинами середнього класу, i ви не натрапити на бодай натяк громадської свiдомости або художньої культури в почуттях. Умовини, в яких перебувають чоловiки, досить поганi, дарма що вони щодня тiкають «у мiсто»; вони бо вносять разом iз собою особливi й антисоцiальнi звички свого «вдома» у ширший свiт своїх дiлових стосункiв. Досить люб’язнi i товариськi з природи, вони через хатню освiту набувають надто поганих звичок; навiть їхня зацiкавленiсть, як дiлових людей, кожного, хто випадково до них звернувся, обернути на свого постiйного клiєнта — i це не допомагає їм позбутися звички на кожного, кого офiцiйно з ними «не зазнайомлено», дивитись як на чужака i непевну людину. Ще гiрша справа з жiнками, що позбавленi виховавчого впливу мiста; вони зовсiм не здатнi до будь-яких культурних стосункiв, — позбавленi грацiї, неосвiченi й обмеженi що аж жах. У прилюдних мiсцях цi доморощенi люди не можуть собi аж нiяк усвiдомити, що права, з яких вони користуються, є загальнi права. У вагонi другого класу чи в церквi — скрiзь вони до кожного нового супутника чи прохача ставляться, наче китайцi до «чужоземного диявола», що змусив їх вiдчинити свої порти.