Різдвяна історія ("Різдвяна пісня в прозі")

Ото вже ці жінки! Вони ніколи нічого не роблять наполовину і судять про все напрочуд рішуче.

Скруджова племінниця була дуже красивою — насправді красивою. Чарівне личко, наївно-здивований погляд, ямочки на щоках. Маленький пухкий ротик, здавалося, створений для поцілунків — і так воно, без сумніву, й було. Малюсінькі ямочки на підборідді з’являлися і зникали, коли вона сміялася; і ніхто в світі не мав таких променистих очей. Словом, слід визнати, що вона вміла підбадьорити, але й приголубити теж.

— Він кумедний старий дивак, — мовив племінник. — Не особливо привітний, звичайно, але що ж, його вади йому ж таки є карою, і не мені його судити.

— Він дуже багатий, Фреде, — завважила племінниця. — Принаймні ти завжди мені про це казав.

— І що з того, моя люба, — відповів племінник. — Який хосен із того багатства? Від нього ні людям добра, ні йому радості. Він позбавив себе навіть приємного усвідомлення, що… ха-ха-ха! що він може коли-небудь ощасливити своїми грішми нас.

— Терпіти його не можу! — заявила племінниця, і сестри племінниці, та й усі інші дами.

— А я ні, — сказав племінник. — Мені жаль його, і я не можу відчувати до нього ворожості, навіть якщо б захотів. Хто страждає від його злих примх? Він сам — завжди і в усьому. Приміром, він убив собі в голову, що не любить нас, і не побажав прийти пообідати з нами. До чого це призвело? Позбувся обіду, хоча й не бозна якого.

— Як на мене, зовсім непоганого, — заперечила племінниця, і всі підтримали її; а оскільки вони щойно пообідали й зібралися біля каміна, поруч із яким на столику вже горіла лампа й був приготовлений десерт, то з їхньою думкою не можна було не рахуватися.

— Що ж, радий це чути, — мовив Скруджів племінник. — Бо я чомусь не дуже вірю в мистецтво молодих господинь. А ви що скажете, Топпере?

Топпер, якому відверто імпонувала одна з сестер господині, відповів, що неодружений чоловік — це жалюгідний вигнанець і не має права висловлюватися про такі речі. Почувши це, сестра племінниці — пухкенька, в мереживній шемізетці, а не та, що з трояндами — зашарілася.

— Нумо ж, Фреде, продовжуй, — зажадала племінниця, сплескуючи в долоні. — Завжди він почне розповідати і не скінчить! Як насміхається!

Скруджів небіж знову залився сміхом, і оскільки сміх його був заразливий, усі теж розреготалися, хоча пухкенька сестра племінниці й намагалася протистояти заразі, нюхаючи флакончик з ароматичним оцтом.

— Я лише хотів сказати, — продовжував племінник, — що його антипатія до нас і небажання повеселитися разом з нами позбавили його можливості провести кілька годин у приємному товаристві, яке не заподіяло б йому шкоди. Як на мене, це принаймні краще, ніж сидіти наодинці зі своїми думками в старій запліснявілій конторі чи в його занудній квартирі. І я волію запрошувати його до нас щороку, хоче він того чи ні, бо мені його шкода. Він може до кінця своїх днів ганити Різдво, але хоч-не-хоч краще ставитиметься до нього, якщо я кожного року приходитиму й щиросердно казатиму: «Як поживаєте, дядечку Скрудже?» Якщо це сподвигне його бодай на те, щоб відписати в заповіті своєму бідному клерку п’ятдесят фунтів — з мене й того досить. Мені, до речі, здається, що мої слова зачепили його вчора.