Безсмертний полк. Священна війна Путіна

Незважаючи на антикомуністичну пропаганду, популярність Геннадія Зюганова і Комуністичної партії дала їм змогу мати представництво в Думі. В першій Думі (1994–1995 рр.), обраній після змушеного і насильного розпуску Верховного Совєта, були представлені дев’ять партій, а також блок незалежних депутатів, тож проурядові й антиурядові сили були загалом урівноважені — достатньою мірою, щоб комуністична група не змогла організувати усунення президента від влади. Друга Дума (1996–1999 рр.) ще більше схилилася в бік антилібералізму. Комуністи, маючи там 139 депутатів із загального числа 450, становили найчисленнішу групу. Поєднавшись із націоналістами Володимира Жириновського (49 депутатів) і групою аграріїв (35 депутатів), вони чинили вагомий вплив на майже постійну конфронтацію з урядом і ліберальними групами, прихильними до ринкової економіки.

Друга половина 1990-х років була позначена масовими страйками й численними маніфестаціями, які — з підтримкою Комуністичної партії та незалежних профспілок — вимагали, зокрема, виплати заборгованості по зарплаті та пенсіях, а також ухвалення закону, щоб протидіяти «злочинному загарбанню» країни з боку олігархів. Дума підтримувала ці дії і ухвалила закон про незаконність великих приватизацій, але на практиці він не мав ніякого впливу. Вкрай тяжка економічна і банківська криза 1998 року (криза неплатежів) посилила те протистояння, що дуже дестабілізувало «режим Єльцина»: лише за п’ятнадцять місяців (березень 1998 року — серпень 1999 року) приголомшені росіяни бачили, як помінялися чотири прем’єр-міністри, аж поки в серпні 1999 року призначили Володимира Путіна.

Дарма що комуністи намагалися оновитись, поєднавшись, хоч як парадоксально, з російським націоналізмом і православ’ям, вплив комуністів на населення, зубожіле й розчароване утвердженням дикого капіталізму, був ослаблений ненастанною кампанією в ЗМІ, спрямованою на висвітлення злочинів комуністичного минулого. Натомість Єльцин, не спромігшись створити демократичної держави, — зі справжнім поділом на гілки влади і незалежним правосуддям, які тільки й могли б забезпечити Росії нормальний економічний розвиток, — цілком усвідомлював, що годиться знайти або вигадати національну ідею, здатну піднести дух і надати сенс життю його підданих, спонукавши їх забути — або відносно применшити — труднощі їхнього повсякденного життя. Він доручив це завдання соціологам і «політтехнологам», які працювали, відколи він прийшов до влади як президент Російської Федерації, що перебував у коабітації з Горбачовим. Тих spin doctors — блискуче і нещадно висвітлив Віктор Пелевін, один з найоригінальніших сучасних російських письменників. У його романі “Homo Zapiens”[37] «політтехнологи», хитрі та лихі, створили симулякри політиків у паралельній телевізійній реальності...