Антон та інші нещастя

Я витираю ноги до килимка перед помешканням, відчиняю двері й з порога закидаю пакет з плавками у ванну. Удома все, як завжди. За винятком одного: у коридорі стоїть пара жіночих черевичків.

Моя підсвідомість відразу їх упізнає, і перший порух — утікати. Так і треба було вчинити. Бо на нашій з татом канапі у вітальні сидить не нова мила дама з босими ногами. Ні! Там сидить стара страхопудлива в’язальниця, готова до нападу. Пишна Улла. І всміхається.

Я ціпенію на порозі, мов паралізований. Улла! Я ж її відлякав! Хіба вона не зрозуміла, що від тата, немитого бабія, треба негайно втікати світ за очі? А його син з довгими пазурами на ногах збиває бомки в перехідному віці?

— Привіт, Антоне, — нарешті озивається тато. — Ми маємо до тебе невелику балачку.

Невеличка балачка. І він каже «ми»! Звучить дуже неприродно.

— Ну, добре, — кажу я голосом наляканого кролика.

Я не рушаю з місця. Дверний отвір сприймається цієї миті як стратегічна позиція.

— Ти бачив Уллу вчора? — питає тато.

— Е-е, бачив, — відповідає кролик.

— І що?

— Я, мабуть, її не впізнав, — пищу я.

Тато полегшено зітхає.

— Ага, зрозуміло, — усміхається він. — Таке трапляється…

Але Улла кахикає.

Тато переводить на неї погляд. Потім знову на мене.

— Ну… отже, Уллі здалося, що ти… що ти намагався змалювати мене чоловіком, який… е-е… має багато жінок.

— Та ж так воно і є, — кажу я.

— Антоне! — зітхає тато. — Хто ті жінки?

— Бабуся, — кажу я. — І тітка Ґрю.

У тата такий вигляд, ніби він зараз розсміється. Улла далі всміхається. Але зовсім не приязно.

— А ще Іне сказала, ніби в мене… короста?

Я видушую усмішку.

— Ти ж знаєш Іне…

Щоб тобі добре було, Іне!

Улла знову кахикає. І шкіриться ще злобливіше.

— Любий Антоне, ходи, сядь тут біля нас, — каже вона, поплескуючи долонею по канапі.

Біля нас? Коли це тато з Уллою стали «ми»? Я холону аж до кінчиків пальців на ногах. До того ж який я їй «любий»? Я маленьке гидке каченя, котрому страшенно кортить вкусити Уллу за ногу. Якщо качки, звісно, кусаються.

Я сідаю. Біля тата.

— Ти не мусиш просити вибачення, — так само злостиво всміхається Улла.

Щойно тепер до мене доходить, що усе це мало б означати: Улла вирозуміла жінка. Вона геть усе розуміє. І зараз мовби намагається виграти змагання. Нахиляється до мене, плескає по коліні.

— Я розумію, як важко, коли в родину приходить чужа жінка.

У вітальні стає дуже тихо. Тато йорзає між подушками. Видушує з себе тихенький, боязкий смішок.

— Ну, родина… — покректує він, — мова ще не…

— Так, ще ні, — впевнено усміхається Улла.

І раптом я розумію, ким є ця Улла. Не чудовиськом і не богомолихою. А привидом-причепою. Яка хоче причепитися до нас з татом. Щоб ніколи більше не відпустити.

У мене таке відчуття, що тато теж похолов до кінчиків пальців ніг.