Україна радянська. Ілюзії та катастрофи «комуністичного раю»

Після проголошення 14 листопада курсу Української Держави на федерацію з небільшовицькою Росією національно-державний чинник знову став актуальним. Поновлення в Україні свого радянського центру створювало б у народних мас ілюзію про визнання і підтримку більшовиками органічної для українців єдності національного і соціального. Тому в датованій другою половиною листопада 1918 р. доповідній записці до ЦК РКП(б), оригінал якої, як зауважив пізніше В. Затонський, ймовірно, «був підписаний, як більшість паперів того періоду, П'ятаковим та мною», йшлося про потребу створення радянського всеукраїнського центру, відсутність якого «дає можливість петлюрівцям певною мірою залучати на свій бік ті селянські елементи, котрі незадоволені режимом гетьмана, але недостатньо свідомі для того, щоб розібратися в тому, хто саме зараз веде боротьбу з гетьманом». Після аналізу ситуації в Україні у цій же записці підкреслював: «За такого політичного становища вкрай важлива ясність постановки всіх політичних питань. Совітський центр повинен був з'явитися при першій же нагоді, але цього не зроблено до цього часу, що є нашим серйозним упущенням».

Близький на той час за поглядами до П'ятакова та Затонського В. Антонов-Овсієнко у зверненні до В. Леніна від 22 листопада 1918 р. зауважував: «Я вирішив іти вперед. Зараз можна голими (та зухвалими) руками взяти те, що згодом доведеться брати лобом». Як згадував Затонський, Сталін у відповідь на такі звернення якось сказав: «Та заспокойтеся ви там: старий (тобто Ленін. — Авт.) сердиться». Однак Кремль таки прислухався до цих звернень. Щоправда, з огляду на політичну ситуацію та настрої мас, для опанування України йому знову довелося відновити українську радянську державність.

В Україні на той час уже вирувало повстання під проводом Директорії. Більшовицькі керманичі усвідомили, що наміри «правих» захопити Україну «в слушний момент» військами російської Червоної армії можуть виявитися нездійсненними, оскільки силою втихомирити українську повстанську стихію не здавалося можливим. Директорія ж, незважаючи на всю її «лівизну» та спроби домовитися, не була підконтрольна і могла бути лише зовнішнім союзником, що не влаштовувало Кремль. Зважаючи на те, що значна частина гасел повстанського руху, які підтримувала й Директорія, була близькою до більшовицько-радянського зразка початку 1918 р., існував лише один вихід з такого становища — використати повстанський рух для опанування України.

Щоб знівелювати національну складову повстання під проводом Директорії, Кремль погодився на те, щоб формально боротьбу за панування над Україною очолив Тимчасовий робітничо-селянський уряд України, який з дозволу Кремля було створено у Курську 28 листопада 1919 р. Очолив цей уряд Г. П'ятаков, а його місцеперебуванням було призначено місто Суджа, яке на той час формально перебувало у складі України. 30 листопада на засіданні уряду було створено військовий відділ на чолі з Артемом (Ф. Сергєєвим) і того ж дня було видано декрет про створення Революційної військової ради Української Радянської армії, до складу якої увійшли Артем, В. Затонський та В. Антонов-Овсієнко. Цьому органу, який замінив Реввійськраду військ Курського напрямку, мали підпорядковуватися «усі збройні сили, які діють на території України».

Таким чином, Кремль повертався до апробованого досвіду створення радянських урядів у національній оболонці. Причини такого «прихильного» ставлення до національної форми стають зрозумілими після ознайомлення з телеграмою В. Леніна на адресу І. Вацетіса від 29 листопада 1918 р., зміст якої значною мірою був зумовлений аналізом ситуації в Україні: «З просуванням наших військ на захід і на Україну створюються обласні тимчасові радянські уряди, покликані зміцнити ради на місцях. Ця обставина має ту хорошу сторону, що позбавляє змоги шовіністів України, Литви, Латвії, Естляндії розглядати рух наших частин як окупацію і створює сприятливу атмосферу для дальшого просування наших військ. Без цієї обставини наші війська були б поставлені в окупованих областях у нестерпне становище і населення не зустрічало б їх як визволителів».

На підтвердження прихильності до права націй на самовизначення РНК РСФРР визнав незалежність Естонії (7 грудня 1918 р.), Латвії та Литви (22 грудня). Ці декрети були затверджені постановою ВЦВК від 24 грудня 1918 р. Аналогічне рішення щодо Білорусії було ухвалене Президією ВЦВК 5 лютого 1919 р. Як бачимо, в цьому переліку немає України, хоч керівництво УСРР очікувало цього. Можливо, причиною такого «невизнання» були побоювання реального відокремлення радянської України від Росії, бо до цього все йшло. Але це зовсім не означало ненадання радянській Україні тих формальних прав, які визнавалися за перерахованими вище радянськими республіками. Така оцінка підтверджується й тим, що надалі в постановах керівництва РСФРР Україна згадувалася в одному ряду із вказаними «незалежними» республіками. І саме завдяки такій формальній державності керівники багатьох повстанських загонів охоче йшли на контакт з більшовиками, які таким чином і поширювали свій вплив.