Необхідні речі

В Алана на руках проступили брижі гусячої шкіри – дрібні ґульки, ніби намистинки холодного поту. Він не міг сам собі пояснити, звідки така реакція, і це здавалось абсолютно нормальним. Ще ніколи в житті він не почувався таким збуреним, таким наляканим, таким глибоко розгубленим. У Касл-Року відбувається щось, що зовсім виходить за межі його усвідомлення. Це стало очевидним сьогодні вдень, коли все почало вибухати до небес одночасно, але почалося кілька днів, а то й тиждень тому. Він не знав, що сталось, але знав: Нетті Кобб і Вілма Джерзик – це був перший зримий знак.

І він страшно боявся, що ситуація ще не завершилася, поки він сидить тут із Саймоном і пекарем.

Медсестра, міс Гендрі, як свідчив маленький ідентифікатор у неї на грудях, пройшла коридором на ледь чутно скрипучих крепових підошвах, граційно оминаючи розкидані повсюди іграшки. Коли Алан зайшов, кілька дітей, деякі з кінцівками в гіпсі або на пов’язках, деякі частково лисі, мабуть, від хіміотерапії, гралися в коридорі, обмінювалися блоками й машинками, дружньо викрикуючи щось одне одному. Зараз був час вечері, тож усі вони або в їдальні, або в себе в палатах.

– Як він? – запитав він у міс Гендрі.

– Без змін. – Вона дивилася на Алана зі спокійним виразом і дрібкою ворожості. – Спить. Йому і варто спати. Хлопчик пережив страшний шок.

– Що чути від його батьків?

– Ми телефонували на місце роботи батька в Саут-Перісі. Він сьогодні мав роботу в Нью-Гемпширі. Наскільки розумію, їде додому, і його поінформують, уже коли приїде. Має бути тут близько дев’ятої, я так думаю, але важко сказати напевне.

– А мати?

– Не знаю, – відповіла міс Гендрі. Ворожість стала видимішою, але вже була націлена не на Алана. – Я їй не телефонувала. Знаю те, що бачу: її тут нема. Хлопчик побачив, як його брат застрелився з рушниці, і хоча це відбулося вдома, матері досі тут немає. Поки що вибачте, я мушу піти заповнити медкарту.

– Так, звісно, – пробурмотів Алан. Він дивився, як вона йде геть, тоді підвівся з крісла. – Міс Гендрі?

Жінка обернулася до нього. Погляд ще був спокійний, але вона підняла брови, виявляючи роздратування.

– Міс Гендрі, мені дуже потрібно поговорити з Шоном Раском. Думаю, критично необхідно.

– Так? – Голос був спокійним.

– Щось… – Алан раптом згадав про Поллі, і голос надломився. Він прокашлявся і продовжив: – У моєму місті щось діється. Самогубство Браяна Раска – лише частина цього всього, наскільки я розумію. І ще мені здається, що Шон Раск може знати ключову інформацію для того, щоб із цим розібратися.

– Шерифе Пенґборн, Шонові Раску лише сім років. І якщо він і знає щось, чому тут немає інших поліцейських?

«Інших поліцейських, – подумав він. – Вона ж насправді має на увазі: кваліфікованих поліцейських. Поліцейських, які не опитують одинадцятирічних хлопчиків на вулиці так, що ті потім ідуть додому й застрелюються в гаражі».