Велика історія України
- Автор: Голубец Николай
- Год: 1993
- Язык: украинский
- Год: Видавництво «Глобус»
- ISBN: 5-86248-016-1; 5-86248-015-3
- Жанр: История
Электронная книга - «Велика історія України». Краткое содержание книги:
Розгром військ і смерть Жолкевського під Цецорою (1620), де забракло українських козаків, поставив Польщу в трудне положення. Українське громадянство бачучи, що Польща без козаків не обійдеться, рішило скористати з нагоди й вимогти на ній уступки в користь православної церкви.
Справу порушено на варшавському сіймі 1621 р. Та даремне висилював свою красномовність і аргументацію голова українських парляментаристів Лаврентій Древинський, що, малюючи безпримірні утиски православних, казав:
«Король жадатиме чи не більшої половини війська від українського народу, але як цей нарід заступатиме своїми грудьми державу, коли він не буде заспокоєний у своїх домаганнях? Як можемо заходитися коло спокою від сусідів, коли не маємо внутрішнього спокою, в себе в дома?»
Король не поступився. Знав, що без козаків не обійдеться, але новопоставлених владик звелів арештувати, як тількиб вони пробували обняти свої єпархії, а хто їм у цьому помагатиме, звелів карати на горло. Для позискання козаків дав тільки голословні обіцянки, що їх не думав дотримати й не дотримав. Козаки з Сагайдачним на чолі повірили королівському слову й під Хотином спинили загрозливу турецьку навалу. Про польську «заплату» козакам за хотинську кампанію ми вже говорили. Сагайдачний вмірав огірчений на польську невдячність, а його наслідники й усе українське громадянство зрозуміло, що мирним шляхом не здобудуть від Польщі нічого. Українці пригадали собі «одновірну» Московщину. Ігумен густинського манастиря біля Прилук, основаного Раїною Могилянкою Вишневецькою (матірю ославленого Яреми), зорганізував акцію втягнення Москви в справи української православної церкви. Літом 1624 р. поїхав до Москви один з українських владик з пропозицією цареві - приняти козацьке військо й всю Україну під свою протекцію… Москва, ослаблена недавною «смутою», не мала відваги послухати українських пропозицій, але її апетити на Україну загострилися, шлях на північ протерто… Тимчасом козаччина кривавилася в непосильних повстаннях проти Польщі, а громадянство терпіло й дожидало переміни умов свого незавидного життя. Остаточно діждалося. Принесла її смерть короля Жигмонта (1632).
На так зв. конвокаційному соймі, українські депутати - Древинський з Волині, Кропивницький з Поділля й Кисіль з Київщини, підтримувані представниками козаччини, поставили рішуче домагання заспокоєння потреб православної церкви. Рівночасно козацький гетьман Кулага посунув з військом на Волинь. Але українські справи не мали успіху на конвокаційному соймі. Не маючи сміливости відмовити, поляки відложили їх до елєкційного сойму, скликаного на осінь 1632 р. Тут, при особистій інтервенції королевича Володислава, що готовився до війни з Москвою й потребував козацької допомоги, прийшло до компромісу. Порішено створити дві митрополії - православну й уніятську, а владицтва розділити в той спосіб, що львівське, перемиське й луцьке припалоби православним, а володимирське, холмське й турівське малиб дістатися уніятам. Осібні королівські комісарі мали переводити розподіл церков та парохій. Рівночасно обіцяно видати закон про повну рівноправність православних по містах. Домагання козаків, щоб їм забезпечити право участи в виборі короля, нарівні з шляхтою, відкинуто, так само, як не признано владик обраних і посвячених тому двацять літ без відома й проти волі польського уряду.
Петро Могила
Хоч які були скромні й здебільша, формальні уступки польської влади в користь українського громадянства й православної церкви, українці мусіли задоволитися ними, хочби тільки тимчасово. Вони зразу взялися до вибору митрополита й встановлення православної єрархії.
Митрополитом обрано печерського архимандрита Петра Могилу (1633 р.). В порівнанні з своїм невизнаним попередником Ісаєю Копинським, що як непохитний оборонець православя, був виразником орієнтації на Москву, Могила був більш здержливих, так би сказати, опортуністичних поглядів. Посвоячений й заприязнений з польськими панами він уже як архимандрит, (від 1627 р.) співчував компроміс овому полагодженню справи поміж православними й уніятами. Тому маючи симпатії на польському боці, він мусів щойно перебороти недовіря українського громадянства й підзорливість козаків. Заснована ним, при печерському манастирі школа з латинською, викладовою мовою, викликала вражіння небажаної конкуренції брацькій школі й до тогож дух у ній був для прихильників православя підозрілий. Остаточно він мусів зрезигнувати з власної школи й злучити її з брацькою, але зате він зреформував її й підняв до рівня тогочасних, єзуїтських колегій. Цей крок як і велика праця та запопадливість на культурному полі, привернули йому симпатії громадянства та промостили шлях до митрополії. Сівши на митрополичому престолі, Могила задержав у своїх руках пребагаті манастирі Печерський та Пустинно-Миколаївський, не випускаючи зпід свого впливу й Михайлівського манастиря, як теж залишився братчиком і керівником Богоявленського брацтва на Київо-Подолі.