![Життєпис Білого Ворона [uk] - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com](/uploads/posts/books/no-cover.jpg)
Життєпис Білого Ворона [uk]
- Автор: Горностаєва Мирослава
- Серия: Елбер #2
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Жанр: Славянское фэнтези
Электронная книга - «Життєпис Білого Ворона [uk]». Краткое содержание книги:
«Життєпис Білого Ворона» оповідає про юнака на ім’я Білозір, який вважав, що має рідних, батька, власну оселю. А виявилося, що він круглий сирота, нащадок ворожого цій землі народу, а ті, що прихистили його, навіть не є людьми. Та, помандрувавши по світу, Білозір знову повертається в родину дивних, яка виростила його. Колишній наївний хлопець став дорослим шукачем пригод на прізвисько Білий Ворон, часом безжальним, часом жорстоким. Та в його серці непохитною зосталася вірність названому батькові, котрий виявився ватажком повстанців, і землі, яка дала можливість Ворону звити гніздо…
Повелитель взяв зі столика пласку коробочку і щось натиснув… Коробочка засвітилася, і я побачив на ній зображення… княгині Денниці, котра померла, намагаючись врятувати Ігворру від чуми…
— Ні, це не моя бабуся, — сказав Вогнедан, — хоча дуже схожа… Це — Дана… Дана Ллон… Моя далека прародителька…
Зображення змінилося… Цього разу на мене дивився чоловік, схожий на родинні портрети Гнізда Драконів.
— Веданг, — сказав Повелитель, — Веданг Сіллур… Пращур Драконів…
З третього зображення дивився срібний… Чимось він нагадав мені давно загиблого Буревіста… І — одночасно — волхва Богуна…
- Ігворр Ллєг, — пояснив Вогнедан, — родоначальник Пардів…
— То все це — правда! — вирвалося у мене, — Ольг мені розповідав, але…
— Але ви не дуже вірили, — всміхнувся Вогнедан.
— Вірив, — сказав я, — та певне — не до кінця. Як ви знайшли оце диво?
— Воно зберігалося на Сіллоні, - мовив Повелитель, — але користуватися ним не могли і срібні… Тільки істота з моїми теперішніми можливостями змогла відчинити криївку. І привести в дію корабель…
— Ви дуже ризикували, — мовив я.
— Авжеж, — зітхнув юнак, — але ризик був виправданим…
Мені все-таки було трохи моторошно, і Вогнедан це помітив.
— Родичу, — мовив втомлено, — ви не перший дивитесь на мене так, наче я втік із божевільні… Я такий же, як і раніше! Ну, трошки з більшими здібностями… Що ж мені тепер — і родичам доводити, що мені не зламано розум?
Оцей його змучений голос і впевнив мене в тому, що давнє зло вигоріло до цна в душі вогняного ельфа… А може не голос, а тепла хвиля, що наче огорнула мене і зникла.
— Я зовсім не вважаю вас втіленням зла, — сказав я, і підніс до вуст маленьку руку нащадка прибульців з-під зорі Сіллон, — і у вас були дивні предки…
— Дивні, - мовив Вогнедан з особливою вимовою, якою у нас в Ельбері виділяли це слово, і усміхнувся.
Вибрався я з «Зірки Еллону» з таким почуттям, ніби все ще сплю, і продовжую спати. Внизу, між опорами, Горицвіт оповідав Дарину з Зореславом:
— Озброєння — гармата холодного вогню… Кілька рушниць — теж з холодним вогнем… Одна така штука, впливає просто на мізки… Вмикаєш її — і людей охоплює страх… Уявляєте? Увімкнути над ворожим військом…
— А на наші мізки це не вплине? — спитав практичний Лемпарт, — а то вийде так, що моанці тікатимуть в один бік, а ми — в інший…
— Якщо вжити направленого удару, — солідно мовив Лелег, — то втікатимуть лише ті, кому це належить…
— А як ти в оцьому всьому розібрався? — запитав Ставський, — і хто навчив Повелителя вести корабель?
— У кораблі є розум, — холоднокровно роз’яснив Горицвіт, — коли він визнав Повелителя за людину, гідну довіри, то показав нам такі штуки, котрі навчають уві сні… Ти лягаєш, засинаєш…. Прокидаєшся розумнішим, ніж був…
Ще краще… Я аж зі сходинок зіскочив… Розум у залізної «тарілки«…Може воно ще й розмовляти вміє…
— А розмовляє ця штука — ви не повірите, — захоплювався далі Горицвіт, — ніжним дівочим голосом… Солодким, наче легіт вітерцю… І у неї є ім’я — Сіллона. Шкода, що вона не є людиною, бо можна закохатися в оцей голос…
— Дивись, почує Шипшина, — засміявся Богодар, — вона тобі закохається…
Повелитель з Даною, нарешті, вибралися з дверцят і спустилися вниз. Ми розсілися біля одного з вогнищ. Вогні корабля згасли…Він перетворився на темну мовчазну тінь.
— Не можу повірити, — пробурмотів я, — все ще не можу повірити…
— «Не вірю, — засміявся Повелитель
Я в дощ під палаючим сонцем
Та хмара надходить так швидко…»
— Мій Повелителю, — спитав я обережно, — оце ціна вашого ризику?
— Не ціна — плата, — мовив юнак, — плата за страх і біль… Я кинув на кін все… Життя, розум, волю Ельберу… І виграв… Та гра була страшною… Найгірше, що в неї мусила грати й Дана…
— Я трохи не збожеволів і сам, — хрипко озвався Мечислав, — як у мене серце надвоє не розірвалося, сам не знаю…
— Ти краще згадай, — засміявся Вогнедан, — як я отямився, і побачив, що ти тримаєш мені зброю біля горла… А що було до того — геть забув…
— Годі про це, — прохально мовила княгиня Ведангська, — у мене ще не минув отой страх… Єдина розрада — для мене нині — спілкування з Сіллоною… Під час наших бесід я якось забуваю, що могла отямитися безмізкою твариною з надлюдськими здібностями… Або й чимось гіршим.