Ерагон. Спадок

ЧЕРЕЗ СТІНУ ПРЯМО В ЧЕРЕВО

— Тобі конче треба це робити? — спитала Елва.

У цей час Ерагон якраз оглядав стремена на сідлі Сапфіри. Вершник на мить зупинився й глянув у той бік, де на траві, схрестивши ноги, сиділа дівчинка й перебирала пальцями лусочки на своїй кольчузі.

— Що? — не зрозумів він.

Вона торкнулася до губ маленьким гостреньким нігтиком.

— Твій рот постійно щось жує… Це мене дратує,— за мить сказала Елва й додала: — А ще викликає огиду…

Тільки тепер Ерагон помітив, що нервово покусує внутрішню поверхню правої щоки — на ній уже навіть з’явилося кілька кровоточивих ранок.

— Вибач, — мовив він і швиденько проказав закляття, щоб зцілити щоку.

Цілу ніч Вершник намагався не думати ані про те, що насувалося, ані про те, що вже відбулося.

Він пробував думати тільки про те, що є: ось дотик свіжого повітря до руки, ось відчуття землі під собою, ось спокійний подих і повільне биття серця… Так, як було колись у дитинстві.

Однак невдовзі на сході зійшла зоря Айдайль. Отже, скоро світанок — пора готуватися до битви. Ерагон перевірив кожну деталь свого спорядження, відрегулював усі ремінці на сідлі, так, щоб Сапфірі було якомога зручніше, звільнив підсідельну сумку від усього зайвого, що в ній було, залишивши тільки скриньку із серцем сердець Глаедра й м’яку ковдру. Потім він разів п’ять застібав і розстібав пояс, на якому висів меч. Насамкінець перевірив сідельні ремінці. Здається, все.

Вершник зістрибнув із Сапфіри.

— Вставай, — сказав він, звертаючись до Елви.

Та зиркнула на нього не надто привітним поглядом, але зробила так, як він звелів. Ерагон узяв її за худенькі плечі й легенько смикнув за край лускатої кольчуги. Він хотів пересвідчитись, що вона сидить на малій як слід.

— Хто це зробив тобі таку кольчугу? — спитав Ерагон.

— Двійко чарівних гномів… Брати на ім’я Умар і Улмар, — на щічках Елви з’явились ямочки, коли вона посміхнулася. — Правду кажучи, вони не вважали, що мені це потрібно, але мені… вдалося їх переконати.

«Не сумніваюсь, що так воно й було», — сказала Сапфіра Вершникові.

Той стримав посмішку. Добру половину ночі дівчинка спілкувалася з драконами. З усього було видно, що вона хотіла їм сподобатися. Проте Ерагон міг напевно сказати, що дракони її побоювались — навіть найстарші, такі, як Валдр, — бо в них немає захисту проти Елвиних чарів. Ні в кого його немає.

— А Умар та Улмар дали тобі клинок, котрим можна боротися? — спитав Вершник.

Елва насупилась:

— Навіщо він мені здався?

Ерагон мовчки глянув на неї, а потім дістав свій старий мисливський ніж, яким користувався під час їжі, і прив’язав його ременем до талії дівчинки.

— На ось… Про всяк випадок, — нарешті сказав він і додав, підставляючи Елві спину: — А тепер залазь.