Iсторичнi есе. Том 2

Провідна роля бандерівщини в системі еміґраційного естаблішменту становить у світлі сучасної ситуації в світі й на Україні явний анахронізм і призводить до низки неґативних наслідків, що за них платить ціла наша спільнота. Наприклад, бандерівці, як тоталітарности, органічно нездібні до чесної співпраці з іншими українськими політичними середовищами на засаді паритетности. Через це установи загальнонаціонального призначення, що опинилися під їх контролею, перетворилися в замкнені, монополістичні корпорації, де десятками років правлять незмінно ці самі кліки. Діячів, що не можуть помиритися зі становищем поплентачів-коляборантів, з цих установ витісняють, або вони відходять самі. В результаті бачимо в нашому суспільному житті з одного боку застій і обмертвіння, а з другого розтіч і фраґментацію.

На рахунок цієї системи треба теж записати нашу зовнішньополітичну ізоляцію, що засуджує нас на безсилля. Дух нетерпимости й зненависництва, що притаманний тоталітарним націоналістам, не дозволяє їм знайти спільну мову з представниками інших народів, що сьогодні могли б бути нашими потенціяльними союзниками. Реакційність і обскурантизм еміґраційного естаблішменту внеможливлює йому встановити контакт з демократичними суспільствами країн нашого поселення та рівночасно відчужує його від визвольних процесів на батьківщині, що проходять під свободолюбними гаслами.

Хтось міг би пробувати боронити наш естаблішмент і його бандерівське ядро арґументом, що при теперішній несприятливій міжнародній конюнктурі ніяка українська еміґраційна політика не могла б принести кращих здобутків. В цьому є доля правди, якщо говорити про наші максимальні національні цілі. Це, однак, не значить, що розумними посуненнями не можна було б добитися, навіть в умовах міжнародної деконюнктури, часткових успіхів. Замість цього, бачимо ряд заходів, що їх політична помилковість і шкідливість не може викликувати заперечень. На увазі маю, між іншим, такі речі, як “союз” з китайцями Чан-Кай-Шека на Формозі; паломництва до латино-американських диктаторів-головорізів; серйозне трактування американської т. зв. “політики визволення” в ері Айзенгавера-Даллеса; пов’язування української справи на терені США з правим крилом Республіканської партії. Можна сказати без перебільшення, що з-поміж американських політичних діячів улюбленцем наших естаблішментівців був... Ричард Ніксон, що в ньому вони у своїй наївності добачували “борця проти комунізму”. Ці яскраві помилки в політичних оцінках не були випадкові; вони послідовно випливали з реакційности й малокультурности естаблішменту. З такими лідерами українська еміґраційна політика не могла не йти від невдачі до невдачі.