Пригоди в оргазмотроні
- Автор: Тернер Крістофер
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-512-4
- Переводчик: Назар Агаджанян
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Пригоди в оргазмотроні». Краткое содержание книги:
Книжка британського дослідника Крістофера Тернера в деталях простежує інтелектуальну історію Райха у різних контекстах: становлення психоаналізу та університетське життя студентів в Австрії після Першої світової війни; формування нацизму в Німеччині та його розповсюдження Європою у 1930-х роках: настрої, страхи, інтелектуальні пошуки, розчарування, шлях вічного емігранта, неймовірна популярність, знищення наукового доробку Райха американською владою, суд, арешт, смерть у камері за кілька днів до звільнення. У цій біографії — непересічна особистість, неординарний науковець, роботи якого виходять за межі наукових канонів та знаходяться у сірій зоні між наукою та псевдонаукою.
1957 року — у рік, коли не стало Райха, УПМ видало ліцензію на пігулку, яка була призначена для лікування порушень менструального циклу. У Массачусетсі, де Грегорі Пінкус винайшов цю пігулку, будь-хто, хто займався постачанням контрацептивів, напрошувався на п’ять років позбавлення волі, тож рекламувати ці таблетки саме в такому світлі видавалося питанням доволі контроверсійним (за попередніми підрахунками, проведеними 1956 року журналом «Reader’s Digest», в Америці було зроблено 330 000 незаконних абортів, які призвели до загибелі 5000 жінок). Так чи інакше, лікарі настановляли жінок, що «побічним ефектом» від таблеток могла бути відсутність овуляції, і впродовж наступних двох років 500 000 жінок свідомо приймали препарат. 1960 року УПМ дало дозвіл на належну реєстрацію пігулок як контрацептиву, і вже 1964-го шість мільйонів американських та півмільйона британських жінок приймали препарат. Того року Ватикан публічно засудив пігулки; вони їм і до сьогодні спокою не дають — нема сумнівів. І як писав журналіст Малкольм Маґґерідж: «Оргазм замінив християнство у ролі того, до чого усі прагнуть та в чім бажають самостверджуватися»{498}. Те, що почалося, як впровадження контролю за народжуваністю, закінчилося вивільненням людей з-під ярма впорядкованих та почергових оргазмів.
Станом на 1964 рік загал, на який поширювалося Райхове переконання, що оргазм — це ключ до міцного здоров’я, щораз зростав. Джон Ф. Кеннеді також вставив свої лаконічні п’ять копійчин: «У мене мігрені починаються, якщо хоч один день минає без жіночого заду». Однак, навіть у середовищі, яке невпинно набирало образу сексуально лібералізованого, з’являлися свої нові суспільні проблеми. Декотрі молоді жінки, як писали журналісти «Time», відвідували психоаналітиків не тому, що їх з’їдала провина за свої сексуальні інтрижки, а тому що, наслухавшись, як усі вторили, що секс — це благо, вони почувалися винними за те, що почувалися винними. Інші персоналії, стурбовані тим, що, можливо, їхній секс був неналежно хорошим, також почувалися неповноцінними. Багатьох турбувало й те, що в них сексу й узагалі не було. «Новий смертельний гріх сьогодення — це не піддання спокусі, — підсумували в «Time», — а не піддання їй сповна та успішно». Вони цитували Мейлера з його вірою в апокаліптичний оргазм як передового представника цього руху перевернутого пуританізму. Проте, чи були 1960-ті усім тим, чого Райх коли-небудь бажав?
У відповідь на статтю «Time» п’ятеро оргономістів, які підписалися як «СПЕЦІАЛЬНИЙ КОМІТЕТ З ПИТАНЬ ВИВЧЕННЯ ЕМОЦІЙНОЇ ЧУМИ», опублікували довгенький трактат-критику журналу за прикріплення поточного статуту позитивного суспільного ставлення до «ліцензії на секс та порнографії» до Райхових дверей. Райх боровся за свободу, запевняли вони, а не за ліцензування; він відстоював любов, а не беззмістовний проміскуїтет. Їхня заява віддаляла ортодоксальний райхіанізм, що залишався вірним беззаперечній лінії Райхового пуританізму (він виступав проти порнографії, гомосексуальності та непристойних жартів) від того, що, на їхню думку, було аматорським викривленням правди «роздрібними торговцями», «фантазерами» чи ж бо «пристосуванцями», які заповнили вакуум, що залишила по собі Райхова смерть.
Елзворт Бейкер, який очолив Спеціальний комітет з питань вивчення емоційної чуми, стверджував, що незадовго до своєї смерті Райх покликав його до себе та попросив узяти на себе відповідальність за продовження оргономічної справи. Він, вочевидь, порадив йому розірвати всі зв’язки з іншими учнями, окрім Дюваля (з якого зняли усі звинувачення в сексуальному домаганні) та Гершковіца. «Вони вб’ють тебе», — попереджав Райх. У той час Бейкер був директором діагностичної клініки — установи, що відповідала за скеровування кожного пацієнта, який звернувся за допомогою до психіатричної оргонної терапії, до аналітика, складав та курував навчальну програму організації та відповідав за редактуру Райхової періодики. Бейкер зайде навіть далі, аніж того хотів Райх, і зорганізує Американський коледж лікарів-оргономістів, і навіть розробить уніформу для учасників нової організації; багато номерів «The Journal of Orgonomy» містять колективні фото, на яких вони усі стоять у своїх спеціальних блакитно-жовтих робах, якими він сподівався нарешті добитися для організації поважності та статусу.