Відродження Нації [Історія української революції: марець 1917 р. – грудень 1919 р.]
- Автор: Винниченко Владимир Кириллович
- Год: 1990
- Язык: украинский
- Год: Вид-во політичної літератури України
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Відродження Нації [Історія української революції: марець 1917 р. – грудень 1919 р.]». Краткое содержание книги:
У дні тяжкі, у дні найтяжчі нашого народу я берусь за цю роботу. Майбутність України закутано в диму крівавої ненависти, неситого зазіхання ворогів, безсилля й знесилля нашого. Важко робити цю працю в потрібному спокою.
Але в свідомости ваги істини, в свідомости значіння щирого, нелукавого й чесного виявлення подій, я вживу всіх усиль, щоб одсунути від себе всяке національне чи партійне лицеприяття, одійти від усяких особистих сімпатій чи антіпатій і розглядати весь хід нашого руху в усій об'єктивности, на яку я зможу бути здатним.
Я не хочу писати історії в академичному значінню цього слова. Це мають пізніше зробити фахові дослідувачі. Моя мета перейти через усі етапи недавно-минулого, зв'язати їх, одкинути неважне й дати суцільний образ цих і радісних, і болючих часів нашої нещасної історії.
В. Винниченко. Семерінґ, 4. VII. 1919.
Розписавши всю реакційність, усю україножерську політику Денікіна, цілком справедливо зазначивши його, як немилосерного, найзлочинніщого ворога українського народу, наші "соціалісти" прекомічно говорять далі таке:
"Не зважаючи на провокаційні вчинки денікінської армії, українське Головне Командування зробило останню спробу вияснити, з ким ми маємо діло, чи з нашим спільником у війні з большевиками, чи з ворогом, пронятим тими же намірами, що й московські комуністи".
Це просто знамените: не зважаючи, мовляв, на все те, що ми добре знали, на всі ті вчинки, які вище перечислили, ми ще хотіли "вияснити", з ким маємо діло. І для того висилали своїх послів до Денікіна "ще до взяття Київа", як вони самі признаються.
Це була немов ота "остання спроба", але це брехня, бо після того по вигнанню з Київа ще раз було послано отамана Омельяновича-Павленка до Бредова. Очевидно, переговори до взяття Київа не вияснили кам'янецьким бідолахам, з ким вони мали діло. Та навіть, виявляється, поводження в Київі, вигнання з його українців, (що "першими" ж заняли його!), теж не вияснило, бо ще раз було послано послів, про що й говорить само Правительство в цій ноті такими самовбийчими словами:
"Щоб зберегти сили наших втомлених героїв-козаків від зайвого пролиття крови, українське Головне Командування вислало військову делеґацію для переговорів з добровольчим командуванням, але ґенерал Денікін відмовився розмовляти з нашими представниками, виславши до них невідповідну делеґацію й поставивши ганебні передумови".
Та мало того:
"Разом з тим добровольча армія без проголошення війни перейшла в наступ проти Українського Республіканського війська, відповіддю на що було оповіщення Правительства Укр. Нар. Республіки до Війська й Народу з закликом до оборони й рішучої боротьби".
Але, очевидно, на кам'янецький "народ" надій було мало, бо "соціалісти" так закінчували свою ноту:
"Втративши останню надію на порозуміння з добровольчою армією, Правительство УНР. сподівається, що великі демократичні держави Антанти, які допомагали матеріально ґенералові Денікіну в його боротьбі проти насильників-комуністів, не будуть допомагати його насильствам над вільним українським народом.
В ім'я права й справедливости ми домагаємось, аби держави Антанти примусили ґенерала Денікіна залишити теріторію України й дали можливість Правительству Української Народньої Республіки установити лад і спокій на вільній українській землі.
Голова Ради Народніх Міністрів Української Народньої Республіки Ісаак Мазепа. "Керуючий Міністерством Закордонних Справ Андрій Лівицький".[40]
"Великі демократичні держави" цілковито справдили сподівання кам'янецьких невеликих демократів: вони страшенно захвилювались, засоромились, негайно перестали помагати Денікінові й "в ім'я права й справедливости" "примусили ґенерала Денікіна залишити теріторію України" та дали можливість дорогому їм Правительству Укр. Нар. Республіки завести на всій українській землі той чудесний, ідеальний "лад і спокій", який отаманщина завела на кам'янецькій.
Кам'янецький осел простягав до Антанти морду за клаптем сіна, "втративши останню надію на порозуміння з добровольчою армією". І Антанта таки почепила йому перед носом той клапоть, зробивши вигляд, що сердиться на Денікіна, й пославши навіть для розслідування свою місію, - хай осел, поки має ще трошки сил, віддасть їх на службу хазяїнові, А коли впаде й здохне, можна буде здерти шкуру й віддать її Денікінові, що незабаром і було зроблено "в ім'я права й справедливости" "великими демократичними державами".
РОЗДІЛ XVII. КІНЕЦЬ ОТАМАНЩИНИ
1. Невиконані слізні обіцяння.
З цього моменту починається остаточний занепад і аґонія отаманщини. Вся її надія була на Київ. Київ мав дати авторітет, силу, визнання й допомогу Антанти, порозуміння з Денікіним. Київ був обітованою земльою, вищим пунктом надійности, розгорненою переспективою.
Денікін зірвав пелюстки цієї чудової квітки, розтоптав її, стиснув усю переспективу знову на півтора повіти території й убив усю хуторянсько-отаманську підбадьореність і задиракуватість.
"Народ", оті дядюшки, що немов готові були зустрічати Петлюру з іконами, щось не дуже піддержали його. А ті селяне, які готові були зустріти Петлюру з дрючками й рушницями, тим паче не виявляли бажання грудьми стати за його.
Єдиною силою й опорою, як і була, так і лишилась галицька армія.
Але отаманщина не змогла й з нею дати собі ради. З самого ж початку переходу наддністрянців на теріторію Великої України відносини між ними й наддніпрянцями набрали характеру неясности, недовірря, напружености, що з часом через ріжні причини перетворилося в певну ворожнечу.
40
[1] Обидва підписані - укр. соціальдемократи, а весь кабінет - "соціалістичний".