Музей покинутих секретів

— А що? — бадьориться дядько: він трохи наляканий тоном цієї дамочки, — щось вона сильно занєрвнічала, і як би йому не вляпаться в яку історію, цього ще не хватало… — Наравицця вам?

Вона розвертається до нього, закусивши губу, і від її погляду дядько лякається вже по-справжньому.

— Де ви взяли цю картину?

— А вам, звиняюсь, яке діло?

— Пряме, каже Дарина, і власний голос вертається до неї мов з оддалеки: спокійний, зовсім спокійний, тільки тихий і дуже, дуже сповільнений, ніби прокручуваний на менше число обертів, як на старих програвачах, — такий голос вона востаннє чула від себе в кабінеті у шефа…

— Це робота моєї подруги. І вона розшукується. Вже четвертий рік.

— Що, Владина? — ахає Адріян. Дарина киває. Губи їй тремтять:

— Навіть підпис є. Тільки обрізаний…

Рух продовжується — тепер вони товчуться під картиною всі троє, як тюлені в одному неводі, у вузенькому простінку між канапою й масивним дзеркальним гардеробом червоного дерева, на який вочевидь і було зміняно стару горіхову шафу (найправдоподібніше, Арт-Деко, але, можливо, й старішу, в кожному разі, то вже мусив бути «трофей» місцевого походження, з якогось розкуркуленого маєтку), — кожне намагається чи то відтерти другого, чи зазирнути другому через плече на ту картину, а найзавзятіше дядько, мовби він досі її не бачив і не в нього в хаті вона оце висить, прикноплена до стіни, як колись селяни прикноплювали цератяні килимки з лебедями, — без рами, без підрамника: линовище без змії, заляпана кольоровою кров'ю шкурка Царівни-жаби, вжита, аби затулити дірку на цьому імпровізованому іконостасі, — дірка приходиться на те місце, де з одного боку сліпить ґлянсово-синім морським краєвидом старий календар на 2001-й рік, а з другого всміхається рівненькими перловими зубками силіконова русявка, переможно держачи в руці, як російського триколора, черв'ячок зубної пасти «Аквафреш». Чималенька вийшла дірка, і неформатна, — полотно обрізане якраз так, щоб затулити її всю, цілком.