Спомини запорожця
- Автор: Авраменко Никифор
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Темпора
- ISBN: 966-8201-27-2
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Спомини запорожця». Краткое содержание книги:
Публікується вперше за матеріалами з сімейного архіву сім'ї Авраменків у Познані. Текст подається в оригінальному написанні. Для більш зручного прочитання частково адаптовано до сучасної орфографію та пунктуацію.
Що ж, пішов і я. Цікаво послухать людей. Розуміється, пішло з двісті запорожців, решта осталась, бодай же розчаровані виставою. Стіл з боку дверей, книга для вписування імені, фамілії, посади і рангу, який мав в часі повстання, в якій частині і де. В залі небагато, тоже 1000, третя частина вмістимості. За столом — генерали Пузицький, Пилькевич, Змієнко гостем з Каліша, якийсь огрядний високий полковник, представник ставки.
Збори одкрив Пилькевич намащеною промовою, підкреслюючи велике значення свята та історичної заслуги учасників повстання, найкращих синів неньки-України. Промова довга, "ненька-Україна" в ній повторюється часто, аж починає нудить, як їда, де більше, ніж треба, влито жиру. Змінив його полковник Вишневський. Підкреслює на вступі, що був дежурним генералом при ставці, де і тепер перебуває. Його промова тоже довга. Поза і рухи заучені, театральні, дикція і голос добрий. Псує те, що більше хвалить себе та важність ролі, яку мав честь виконувать та відповідальність, що на нім лежала. Хвалько! Виступило ще 5–6 чоловік, один був у отамана, котрий потім перейшов до червоних. Не стало якось промовців, Пилькевич заохочує не соромиться виступать. Одваживсь і я, не мав якось охоти, настрій невеселий. Не чулось щирості, товариської єдності. Підняв руку.
"Просимо сюди до столу!"
"Я коротенько, з міста. Мені здається, було б пристойніше сьогодні не радіть, а жаліть, не молебні править, а одслужить панахиду по втраченій Державності!" — і сів.
Пилькевич зірвавсь, суне скелястою громадою на мене, лютий, аж іскри сипляться з очей:
"Ти хто такий? Як сюди вліз?"
Піднявсь і я, рука на темляку, саме на лопатці вискочив чиряк, котрим пізніше вийшов кусочок кості.
"Я старшина, пане генерале, прошу о ввічливість!"
"Як твоє прозвище?"
"Називаюсь Авраменко і ще раз прошу о ввічливість".
До мене ближче присунулись свої надійні хлопці, погрозливо зашуміло. Пилькевич повернувсь до столу.
"Дайте книгу. Ви тут записані?"
"Записаний під номером X!"
А там чорним по білому: "А-ко Н., сотник. Харків, Полтава, Кременчук. Ад'ютант 2-го Запорозького полку, начальник штабу 2-ї Запорозької дивізії". Посунув книгу Пузицькому.
Тим часом до мене підскочив кіннотчик-херсонець, поручик Репій, здоровенний парняга, висунув ручищі, закричав люто: "Я тебе поламаю, як цього сірника!" Десь в пальцях появився сірник, посипавсь з його тільки порох.
"Не стачить на мене сили, поручику, я твердий".
А кругом: "Ближче підійди, спробуй". Густо пробасив Степан Гончар, погрозливо. У Пилькевича і Пузицького збараніли лиця. Змієнко дививсь на мене зацікавлено-розумним поглядом. Почулось насмішливе: "Кава несолодка!" На тім все скінчилось. Вийшли генерали, за ними пішла решта. Запорожці оточили мене тісно, передні розіпхнули стоячих при дверях "для порядку" жандармів, когось ще тріснули в вухо Гончар і Коваленко, хлоп'ята при силі, при мені йшли теперішні борці Ярошенко, Зіма, Корніїв, на їх не порвешся, а крили вихід решта з усіх куренів.
Були випадки, коли находили когось з розбитою головою. Гончар приніс в барак одібраний залізний ломик. Хіба не даром мене оточено охороною. В темноті все могло буть.
Од того часу ніхто до мене не чіплявсь.
Мав з пор. Репієм несподіване спіткання один на один на дорозі до III відділу. Пізнали ми один другого здалека. Вертатись, утікать не хотілось — будь що буде. Минаючись, Репій підніс руку до шапки, одповів і я, не бачу ніяких ворожих об'явів. Іду дальше і чую:
"Пане сотнику, підождіть! Хотів би з вами побалакать, а передусім перепросить за нерозумний вибрик в театрі".
"Немає чого споминать, друже, всі ми помиляємось і часто трагічно. А це дрібничка".
"Ще там, як побачив, коли вас оточили товариші, почув голоси, та ще мій земляк з чорношличників, сотник Зуб, сказав, як завше одверто: "Ти що, хочеш, щоб тобі запорожці поламали кості?", мотнув головою на Ярошенка та Зіму та ще додав, що ви сказали правду, я не міг зрозуміть зразу, де ж правда? Хочу попросить вас побалакать зі мною на самоті десь".
"Ходім до мене, живу в сепаратці сам".
"Ні, не хочу, щоб нас люди бачили. Посідаєм десь коло електровні, там затишно, ніхто не ходе, не підслуха"