Україна — не Росія

Мені якось довелося прочитати про себе: «Леонід Кучма має потребу в солідарності Церкви і держави, і йому доводиться переборювати глибокі церковні розбрати і неймовірні канонічні перешкоди, щоб Українська держава мала свою національну церкву, вільну і від Рима, і від Москви». Найточніше тут — «глибокі розбрати» і «неймовірні канонічні перешкоди». Я, звичайно, сплю і бачу солідарність церкви і держави, але не однієї церкви, а всіх, і мені хотілося б, щоб пішли в минуле розбрати, але неправильно те, що переборювати їх доводиться державі і мені як президенту країни, це просто неможливо, переборювати розбрати — справа не держави, тим більше, демократичної, а самих віруючих, самих церков. Читач не чекав від мене інших висловлювань і може співчутливо посміхнутися, але я говорю не для порядку, не тому, що мені належить так говорити. У тому-то й справа, що церковне життя в Україні сьогодні, як ніколи, самостійне, як ніколи, вільне від держави, відділене від держави. В іншій статті (російського, до речі, експерта) про це говориться: «Лінія поділу все більше стає традиційно релігійною і поступово втрачає своє політичне забарвлення». Якби в нас повністю домінувала одна конфесія, вона могла б спробувати стати фактично державною, як це подекуди і відбувається. Я радий, що Україні це не загрожує.

Я якось сказав, що ми досягли великих успіхів у «склеюванні» західної і східної частин України. Я мав на увазі очевидний процес подолання протиріч між частинами нашої країни, ріст зв’язків і розуміння між ними. Моє твердження зазнало критики з посиланням на триваючий церковний роздрай. Автори, схильні бачити одні міжконфесійні конфлікти і нічого більше, говорили: яке розуміння, яке «склеювання»? Хоча я не маю сумніву в своїй правоті, для повноти картини почасти погоджуся і з критикою. І додам: справу ускладнили саме політики. Люди атеїстичного виховання, вони побачили в протистоянні церков виключно політичну боротьбу позацерковних сил, що маскуються під церковні, стали брати участь у цих справах, наживати політичний капітал. Але в цілому, особливо сьогодні, церковно-релігійна боротьба в Україні — це дійсно церковно-релігійна боротьба, а не політика під виглядом релігії. Для держави це створює певні незручності, інколи і для мене, може, і хотілося б, щоб у цих справах було трохи більше вигідної для країни світської політики, але чого нема, того нема, і це врешті-решт добре, це і є демократія.

Я, до речі, помічаю, зустрічаючись із державними діячами Росії, що не всім це просто зрозуміти, відчувається скептицизм. Це природно, адже ми стільки жили за умов, коли церковна справа була частиною «загальнопартійної справи», і не так-то легко усвідомити, що може бути інакше. З цими труднощами, відчуваю, якось пов’язана та помилка багатьох православних ієрархів в Україні, яку фахівці з церковних питань називають головною: обережні або вперті панотці «запізнилися» з визнанням української незалежності, не підтримавши її з найпершого дня. Звичайно, їм це було нелегко зробити. Адже вони діти церкви, для якої держава — російська, і ця держава завжди була вищою цінністю (одні вважають, що за це церкві належить вічна подяка, інші уболівають з цього приводу, але зараз розмова про інше), вони сприймали як належне, що церковна справа в Росії є частиною загальнодержавної справи. А тут повернулося так, що їх церковна справа повинна була стати, як вони по-своєму це зрозуміли, частиною загальнодержавної справи в іншій країні, в Україні! Помилка зрозуміла, але з української державної точки зору непростима. Недобре, коли деякі ієрархи найбільшої (і вже тільки тому глибоко мною шанованої) церкви в Україні не ховають своєї печалі в зв’язку із самим існуванням цієї держави.