У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона
- Автор: Пруст Марсель
- Серия: У пошуках утраченого часу #3
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: «Золоті ворота»
- ISBN: 978-966-2246-12-4
- Переводчик: Анатоль Перепадя
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона». Краткое содержание книги:
У романі «Ґермантська сторона» зображено звичаї вищого світу. Життя світських левів і левиць не таке вже й райдужне, як здається на перший погляд, позаяк представники цього прошарку суспільства постійно носять маски, грають відведені їм ролі навіть тоді, коли це нікому не потрібно. «Ґермантська сторона» — це книга про поезію снобізму, відчуту вразливою душею молодика, який ступив на «потертий коцик» палацу Ґермантів.
Гнів мій не погамував баронового гніву, але моя втеча, мабуть, допекла його до живого серця; він гукав мене, вимагав спинити і зрештою, забувши про те, що оце щойно хизувався своїми «найяснішими стопами», роблячи мене свідком свого убоження, спрожогу порвався за мною, наздогнав у сінях і переп’яв шлях.
— Годі-бо вам! — сказав він. — Не будьте дитиною, верніться на хвилинку. Хто палко кохає — суворо картає, і як я вас скартав, то лиш тому, що дуже вас люблю.
Я охолонув, слово «скартав» пропустив повз вуха і подався за бароном, а той, нагукавши лакея, без жодної урази звелів йому забрати шмаття від циліндра і принести іншого.
— Признайтеся, бароне, — знов озвався я до пана де Шар-люса, — хто той набріхувач, що так наклепав на мене? Я хочу знати, хто він, аби завдати йому брехню.
— Хто? Або ви не знаєте? Невже не пам’ятаєте, при кому що казали? Невже не здогадуєтеся, що ті, хто вносить мені в вуха, хто прислужується таким чином мені, остерігають мене, просять тримати в секреті їхні імена? Невже гадаєте, ніби я зраджу секрет того, кому давав обіцянку?
— Отже, не можете назвати його ім’я? — перепитав я, востаннє шукаючи в голові (намарно), кому я міг сказати щось про пана де Шарлюса.
— Ви ж бо чули, що я прирік зберігати в таємниці особу інформатора! — огризнувся барон свистючим від обурення голосом. — Бачу, в вас нездоровий нахил не лише до плюгавих поговорів, а й до даремних домагань. Чи не розумніше було б скористатися з останньої нашої розмови і потрактувати про речі поважніші, ніж воду в ступі товкти.
— Пане, — кинув я, збираючись іти, — ви мене ображаєте, а що ви набагато старший за мене, то я безборонний, сили у нас нерівні, а переконати вас на інше мені не світить, хоча я присяг-нувся, що не розпускав язика.
— Виходить, я брехун? — зично покликнув він і одним скоком опинився за два кроки від мене.
— Вас ошукано.
Аж це пан де Шарлюс перейшов на лагідний, щиросердий, журливий тон, — так у деяких граних без паузи симфоніях за громами першої частини іде погідне, ідилічне скерцо.
— Може, й так, — озвався він. — Власне, переказані слова спотворюють. То ви виною, що не скористалися зі змоги побачитися зі мною, хоча я цю змогу давав вам повсякчас; ви вибили у мене з рук зброю для боротьби з волоченою на вас пенею, бо вам закидають зраду; ви позбавили мене щоденних щирих розмов із вами. У кожному разі, правдиві там чи вигадані, під-шепти зробили свою чорну справу. Я вже не можу відкинути ті вражіння, які вони на мене справили. Я навіть не можу сказати, що хто дуже картає, той міцно любить, бо хоч я вас дуже скартав, але я вас розлюбив.
З цим словом барон силоміццю посадив мене, а потім подзвонив. Вступив новий лакей.
— Принесіть чогось випити і розпорядіться запрягати.
Я сказав, що пити мені не хочеться, що вже нерано і що в мене, зрештою, свій повіз.
— Візника, мабуть, після розплати, відпустили, — заперечив пан де Шарлюс, — отож, карети у вас катма. Я велів запрягати, аби вас відвезли додому... Якщо ви боїтеся, що вже пізня доба... я міг би надати до ваших послуг кімнату.
Я сказав, що мати стала б непокоїтися.
— Так, так, правда там чи вигадка, а підшепти зробили своє. Моя дещо передчасна симпатія розквітла надто рано, і з нею сталося те саме, що й з яблунею, про яку ви так поетично розповідали в Бальбеку: недосвіток побив її цвіт.
Проте пан де Шарлюс поводився так, наче його симпатія вціліла: запевняв, що між нами вже по всьому, а сам утримував мене, пропонував чогось випити, залишитися ночувати, відвезти додому. Його навіть буцімто лякала думка, що я поїду і він зостанеться сам-один, його буцімто пойняло якесь нервове почуття страху, якого (так принаймні мені здалося) зазнавала його братова і кузинка Оріана годину тому, коли змушувала мене побути ще, бо я теж став їй на короткий час симпатичний; я помітив у ньому ту саму хіть розтягти втіху від спілкування зі мною.