У череві дракона

Солодке і водночас тривожне почуття хлюпнуло в мою душу. Повернувся! Але що ж там сталося? Та я добре розпізнала голос Сергія, він кликав на допомогу — які можуть бути вагання?

В сінцях на полиці завжди лежав електричний ліхтарик, я вхопила його й відчинила двері. В освітленні ліхтарика побачила Петра Кулика, що, хрипко дихаючи, лежав горілиць, а також Сергія — він сидів на його череві, мов справді на туші кабана. Як видно, поміж ними щойно точилася боротьба, але Сергій не змарнував років у війську, набрався чоловічої сили й вправності, а Кулик був товстий, мов снігова баба, — ледве носив на ватяних ногах своє вгодоване тіло.

Упізнавши Кулика, Сергій здивовано вигукнув:

— Чи ти ба! Та це ж Петро Іванович. Недаремно мені видалося, що то його машина під берізками стоїть… Мамо, поглянь, яка в нього зброя. Просто мушкетер, та й годі. Це він, мабуть, нашу хату від нечистої сили охороняв.

Я взяла інструмент, схожий на шашличний шампур, але значно довший, — і мені все одразу ж прояснилося.

— Я його в сараї застав. Замок у нас такий, що гвіздком відмикається… Вставайте, Петре Івановичу. Ходімо до хати — побалакати треба.

Сергій підхопив Кулика під пахви й не без зусиль відірвав від землі. Звівшись на ноги, Кулик хотів було вишмигнути з двору, але Сергій спіймав його за комір і заштовхав у сінці.

— Не поспішайте, Петре Івановичу. По чарці, мабуть, не знайдеться, а чаєм почастуємо.

— Пусти, комір відірвеш, — прохрипів Кулик.

Сергій, тримаючи його за комір, підвів до кухонного столу й силоміць усадовив на табурет, змайстрований іще дядьком Сашком.

— Чай знайдеться? — звернувся він до мене. — Дорогий гість у хаті.

— Не треба мені вашого чаю, — вороже зиркаючи спідлоба, пробурмотів Кулик.

— Боїться, що отрути підсиплемо. В цій хаті такого зілля не водиться… ну, гаразд. Тоді, шановний гостю, розкажіть, чим це ви займалися в нашому сараї?

Кулик мовчав і зухвало барабанив пальцями по столу. Він, здається, вже оговтався. Я хотіла було внести сокиру, яка, падаючи з дашка над порогом, ледве не провалила мені череп. Мабуть, даремно я подумки звинувачувала Макариху — це більше схоже на Кулика, ніж на неї. Та й не від самого Кулика, звісно, це походило — за всіма його стараннями стояв той, кому я власноруч передала Василеву працю. За мить я уявила, як мусив відреагувати Петро Іванович на сокиру в такій ситуації, і мене розібрав сміх. Може, навіть у цьому сміхові було щось істеричне.

— Чого ти, мамо? — занепокоївся Сергій.

— Потім розкажу.

Тим часом Кулик завовтузився на стільці.

— Мені пора, — процідив крізь зуби.

Тепер засміявся Сергій.

— Куди поспішаєте? Ви ще не відповіли на моє запитання. Що ви робили в нашому сараї?

Наш сміх вплинув на Кулика доволі несподівано. Він підвівся за столом, наче раптом опинився в президії якихось зборів, де йому належали провідне місце. Руки з розчепіреними пальцями поклав на синю церату. Голос зазвучав владно, з генеральськими нотками. Мабуть, він у цю мить відчув, яка нездоланна сила стоїть за його спиною. Правду кажучи, я також це відчула — і мені вже було не до сміху.