Амадока
- Автор: Андрухович София Юрьевна
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-629-9
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Амадока». Краткое содержание книги:
Амадока — найбільше в Европі озеро, розташоване на території сучасної України, вперше згадане Геродотом і впродовж кількох століть відтворюване на мапах середньовічними картографами, аж до свого раптового і цілковитого зникнення. Яким чином безслідно випаровуються великі озера, як зникають цілі світи, цілі культури — і що залишається натомість? Чи може існувати зв’язок між єврейською Катастрофою Східної Европи і знищенням української інтеліґенції в часи сталінських репресій? Чи може забуття однієї людини сягати на кілька поколінь під землю? Чи пов’язують нас знаки і шрами понівеченої пам’яти? Чи здатні любов і терпіння дати змогу торкнутися свідомости іншої людини?
І ось, два століття по тому, Майструк зайшов до храму і побачив цю страшну купу в самому центрі: відрубані голови святих Єлизавети і Якима дивилися просто на нього, поламані кінцівки Роха і Яна Непомука тягнулись до Небес, всюди лежали частини жіночих тіл, уламки розп’яття, ступні, простягнуті фаланги пальців, напружені м’язи стегон, ключиці, палаючі самозречені серця, скинуті з-під склепіння, з триметрової висоти. Студенти технікуму, розташованого в колишньому монастирі, розпилювали фігуру ангела, щоб розпалити нею грубку. І тільки один великий ангел на самому вершечку головного вівтаря залишився ще неторканим. Він ледь помітно гойдався, порипуючи, ніби намагався себе заколисати.
Майструк розповів тобі про це ще до випадку з віднайденням у Рукораку святого Онуфрія, до всієї подальшої катастрофи, до твоєї панічної втечі. Він часто навідувався до тебе, за чорні й білі покривала конструкції в одній із зал музею — то просто сидів мовчки, пильним поглядом придивляючись до тієї чи іншої скульптури, то, наблизившись до неї впритул, вивчав шашелеві дірочки або зачудовано вдивлявся у сліди різця, ніби в них от‑от відчитає щось про автора. Його зачаровував зворотний бік дерев’яних фігур: там, де тіло людське, таке деталізоване й правдоподібне, майже непомітно для ока глядача відкривало свою природу, грубий зруб, видлубану виїмку, шви між частинами скульптур.
Того разу ти якраз фотографував голову безносого ангела з Городенки (він походив не з костелу отців Місіонерів, а з Непорочного Зачаття Діви Марії): для нормального відтворення текстури доводилося робити більше двох тисяч кадрів. Працюючи, ти, Богдане, забував про все: хто ти такий і де востаннє проводив розкопки. З твоєї пам’яти безслідно випаровувалися будь-які знання про бароко і Ренесанс, готику і Реформацію, кубізм і експресіонізм (які мали з’явитися щойно за два століття — а вже так явно проступали в роботах Пінзеля), про світло й фотограмметрію.
Ти провів тут, у цьому білому шатрі, поруч із головою, стільки часу, що почав відчувати найменші зміни у виразі обличчя — і світло тут, повір, було ні до чого. Атож, майстер явно продумав цей фокус наперед: як спокій незворушного лиця при червоних променях призахідного сонця, що заломлюються у вітражах і саме під таким кутом падають на чоло скульптури, перетворюється на болісну, стражденну гримасу. Але не все залежало від світла. Навіть скульптор не міг продумати, не здатен був видобути зі шматка дерева свідомо, яким би вправним не був, у яких видатних майстрів Европи не вчився б, разючих змін у виразах облич його героїв від тривалого й уважного споглядання. Від того, хто саме і як дивився на фігуру. Чи відчував глядач тієї миті тугу, гнів, чи боровся з хіттю або лінню, чи просив про спокій або одужання. Ти був певен, що вираз деформується не тільки в уяві глядача, а насправді. Що кожен, хто дивився на Пінзелеві скульптури, робив їх щоразу ледь іншими. І тому їхні личини такі невловні: залишаючись тими самими, вони зберігали на собі відбитки тисяч живих людей. Мільйони пережитих миттєвостей у момент споглядання.
Чи то були мільйони личин і особистостей самого автора? Кожен із нас носить у собі зародки доль і характерів всіх живих істот, які живуть у Всесвіті, жили колись і житимуть до кінця світів, — хоча й не кожен може у собі це розпізнати. Не кожен свідомий, що є не тільки собою, а й усіма іншими. Не кожен знає навіть, що є собою. Вже не кажучи про те, щоб винести це знання назовні, зробити його видимим, приковувати ним погляди і привертати увагу, зароджувати неясні сумніви, будити притлумлені спогади.
Погляд опущених додолу очей янгола здавався тобі то втомленим і печальним, то грайливим, то розпачливим чи замисленим. Розхилені уста свідчили про млость і млявість. Про стан довіри до світу, до повітря, в якому він колись ширяв під склепінням костелу Непорочного Зачаття Пречистої Діви Марії, коли ще мав своє дерев’яне тіло. Про цілковите розчинення. Одначе в складках між надбрівними дугами зосередилася напруга: невже ти знав, янголе, що позбудешся тіла, що залишишся без носа? Що на спинці хряща у тебе залишиться ребристий слід від чиєїсь ножівки? Невже і янголам страшно позбуватися тіла? І янголи мають тіло, якого можуть позбутись?
Дивлячись на нього згори, ти бачив ніжного, красивого юнака, зануреного у дрімоту. Ледь скуйовджені кучері прим’ялись і розметались. Шрами, зазубрини, ямочки не псували його — навпаки. Чи не дивився ти в нього, як у дзеркало? Ти не знав, що це дзеркало показує твоє майбутнє.