Вигнання з раю
- Автор: Загребельный Павел Архипович
- Год: 1986
- Язык: украинский
- Год: Радянський письменник
- Жанр: Советская классическая проза
Электронная книга - «Вигнання з раю». Краткое содержание книги:
— До Веселоярська! Хотіли!
— Збираюся.
— Не їдьте!
— Просять люди. Завівся там якийсь кляузник. Хочуть вивести на чисту воду.
— Не їдьте! Не пишіть!
— Та чому?
— Ваше «Левине серце»! Що про нього!
— Хто?
— Зарубіжні! Газети!
— Не чув.
— «Зиг-заг»! «Туди й сюди»! «Вздовж і впоперек»!
— Хай пишуть.
— А критики!
— Які?
— Слимаченко! Каже! Або автор здурів! Або хуліганствує!
— Хай би займався сільським господарством той Слимаченко. Спитати б його: де сільськогосподарська енциклопедія, де енциклопедія механізатора, де садово-городня енциклопедія, де книга ферм? Ось про це б йому…
Весняноцвітний, бачачи, що нічим не злякає автора, вдався до останнього свого аргументу.
— Багато хто впізнав себе!
— У «Левиному серці»?
— У левиному ж!
— На здоров’ячко! Можу відповісти словами Гете: «Чому ви, дурні, галасуєте дарма? Про вас у мене ні рядка нема. Я, може, й згадував про вас не раз. Та писано усе це не про вас».
— І таки поїдете? — перейшов з окликів на запитання Весняноцвітний.
— Поїду.
— Там же така земелька, такі людоньки, така пшениченька, такі бджілоньки! А сало, а паляниці, а ковбаси— все ж отакенне!
— От і треба захищати все отакенне від ще отакеннішого обмовника. Як казав ще Козьма Прутков: «В глибині всякої груді є своя змія».
Весняноцвітний вирішив убити автора ерудицією.
— А ви знаєте, що на початку сімнадцятого століття з’явився у нас твір з назвою мовби оце для вас — «Пересторога»?
— То ж проти уніатських єпископів і проти папи римського. А я що — папа римський? Та давня пересторога не для мене. Коли ж завели мову про давнину, то можу запросити вас зануритися в неї ще глибше. Скажімо, в п’ятнадцяте століття. До французького поета Франсуа Війона. Балада про те, як слід варити злі язики. Кого цікавить, будь ласка!
Піднесено-пісенна душа хуторянського класика не витримала натиску такої грубої поезії. Весняноцвітний зблід що більше, так що автору довелося відпоювати його водою. Чого не зробиш для самозбереження.
— Поїдете? — оклигавши, прохрипів Весняноцвітний.
— Поїду.
— Ну, я попереджав! Перестерігав!
— Дякую за пересторогу, але обов’язок!
І автор поїхав до милого його серцю Веселоярська. Знав, що побачить розлогі прекрасні поля і розкішні сади, обтяжені плодом. Що почує рідні співи в стилі провансальських менестрелів одинадцятого століття: «На вгороді ве-е-герба ря-а-гасна! На вгороді ве-е-герба рягасна-а! Там стояла дів-і-гівка крага-гасна-а-а!» Що зустріне знайомих, які походженням своїм сягають ще далі, ніж провансальські менестрелі, і почує…
Тут автор вжахнувся: невже він не почує веселоярівського сміху? Невже не зануриться в це розклекотане море, бризки од якого долітають до самого господа-бога?
І невже ж у Веселоярську міг запанувати тільки притаєний сміх аноніма, кляузника, обмовника, ябедника й пасквілянта!
Автор викликав у своїй уяві образ хуторянського класика Весняноцвітного, матеріалізував той образ і усунувся на якийсь час з розповіді, поступившись йому місцем, бо Весняноцвітний, певне, як ніхто інший, володів безцінним даром: мислити не цілими словами, а тільки їхніми закінченнями. Товаришу Весняноцвітний, які бувають аноніми? Аноніми? Та які ж? Ось прошу: анонім брехливий і анонім примхливий, анонім відвертий і анонім упертий, анонім нахабний і анонім похабний, анонім облесний і анонім почесний, анонім понурий і анонім похмурий, анонім відважний і анонім легковажний, анонім категоричний і анонім істеричний, анонім настирливий і анонім придирливий, анонім драчливий і анонім хворобливий, анонім сором’язливий і анонім нещасливий, анонім підлий і анонім плідний, анонім в’їдливий і анонім згідливий, анонім відчайдушний і анонім простодушний, анонім халтурний і анонім літературний, анонім простацький і анонім партацький, анонім плюгавий і анонім шепелявий, анонім примітивний і анонім паразитивний, анонім похіпливий і анонім причіпливий.
9
Переклад Л. Первомайського. З книжки: «Франсуа Війон». К., Дніпро, 1973, с. 102–103.