Останні орли [= «Гайдамаки»]

Минуло кiлька днiв. До замку раз у раз в’їжджали вози, навантаженi провiантом i бойовим спорядженням, яке зберiгалося ще й в пiдвалах сусiднього базилiанського монастиря. На замкових стiнах i вежах з ранку до вечора метушилися сотнi людей. 3 кожною новою гарматою, встановленою в амбразурi бiйниць, настрiй у Кшемуського пiдвищувався i боягузтво знову поступалося мiсцем пихатiй чванливостi. Пулавський щодня поривався залишити замок та приєднатися до кварцяного вiйська, що стояло на пiвночi Київщини, але губернатор благав полковника зостатися, доки не з’ясується ситуацiя, i не давав йому для охорони навiть десятка людей.

В часи, про якi тут iдеться, усього коронного вiйська в Польщi було близько вiсiмнадцяти тисяч. Воно складалося з двох частин — литовської та польської; польської було тiльки дванадцять тисяч, i вона, в свою чергу, подiлялася на чотири вiддiли: великопольський, малопольський, сандомирський та український, кожен пiд орудою окремого регiментаря — отже, на цiлу велику й багатолюдну Україну вiйська було лише тисяч зо три; з цим вiйськом i хотiв полковник Пулавський несподiваним ударом придушити селянський бунт. Але Стемпковський вважав за ганьбу кидати проти такої поганi солiднi сили.

Тим часом чутка про бунт у Лисянцi й розгром команди Кшемуського поширювалась з блискавичною швидкiстю. Уярмлений люд, що терпiв до останнього, пiдвiв тепер голову, й од села до села покотилося: «Настав вирiшальний час!» Посесори, економи, шляхта i євреї, зачувши це, притьмом кидали села й шукали притулку в найближчому замку. Кшемуський охоче приймав усiх гостей, крiм євреїв, i зобов’язував кожного новоприбулого ставати пiд його корогву на захист замку, — таким чином, гарнiзон фортецi з кожним днем збiльшувався i хоробрiсть губернатора зростала. Євреї ж селилися в наметах пiд замковими стiнами i щодня на базарi вiд навколишнiх жителiв та втiкачiв вивiдували останнi новини, якi й передавали негайно в замок. В такий спосiб губернатор дiзнався, що в мiстечку теж двiчi збиралася громада, але що недавно й мiстечко, й села спустiли. Ця звiстка почасти врадувала Кшемуського й заспокоїла мешканцiв замку: очевидячки, бунт селян набрав пасивного характеру, тобто вони почали тiкати од панщини, а не збиратись у ватаги для нападiв: отже, до зими шляхта встигне укрiпити свої замки, стягне сюди короннi вiйська, а морози й голод виженуть хлопiв iз лiсiв та байракiв, i вони самi приповзуть до панських нiг…