Твори у 12 томах. Том 05
- Автор: Лондон Джек
- Серия: Твори у 12 томах #5
- Год: 1970
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Максим Рыльский
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Твори у 12 томах. Том 05». Краткое содержание книги:
Розміщено твори за датою їх друкування. Оповідання подаємо за збірками, в тому порядку, що прийнятий у перших виданнях цих збірок.
До п’ятого тому ввійшли оповідання із збірок: «Любов до життя» (Нью-Йорк, 1907), «Пошитий у дурні» (Нью-Йорк, 1910), «Коли боги сміються» (НЬЮ-ЙОРК, 1911), «Південноморські оповідання» (Нью-Йорк, 1911, друкується повністю) та «Син сонця» (Нью-Йорк, 1912, друкується повністю). Оповідання «Золоті маківки» взято із збірки статей «Революція» (Нью-Йорк, 1910).
— Перехопилася! — скрикнув Малгол. — На початок не погано. Онде знов іде!
Нова хвиля підкинула вгору знівечену повітку й гепнула на пісок. Третя хвиля розтрощила її на друзки й понесла до лагуни.
— Коли б швидше буря, то, може, хоч похолоднішає,— пробурчав Герман. — Я вже не годен дихати. З біса гаряче. Я розпарений, мов грубка.
Важким ножем він розрізав кокосовий горіх і випив з нього сік. Решта всі теж узялися до горіхів, а тим часом у них на очах хвиля зруйнувала одну комору на мушлі старого Парлі. Барометр показував 29,50.
— Мабуть, ми дуже близько до центру низького тиску, — бадьоро зауважив Гриф. — Я ще ніколи не трапляв в осереддя урагану. Воно й вам цікаво, Малголе. Коли зважити, як швидко падає барометр, то має бути ураган великий.
Капітан Ворфілд аж зойкнув, і всі повернулися до нього. Він дивився в бінокль уздовж лагуни в південно-східному напрямку.
— Оно йде, — сказав він спокійно.
Їм усе було видно і без біноклів. Лагуну немовби вкрила якась дивна летюча кирея. Наближаючись, вона пригинала кокосові пальми, що росли вокруж атолу, і несла хмару зірваного листя. Там, де вихор торкався водяної поверхні, темніла побрижена смуга, а попереду, немов гінці, раз по раз зринали темні омахи хвиль. Далі, на чверть милі завширшки, сунула ясна, гладенька смуга води. Тоді знов темна смуга вітру, а поза нею вже вся лагуна кипіла й клекотіла білою піною.
— Що то за смуга, така ясна? — запитав Малгол.
— Штиль, — відповів Ворфілд.
— Але ж він посувається так швидко, як і той вітер, — заперечив Малгол.
— Мусить, а то вітер його наздожене — і штилю не буде. Цс подвійний шквал. Колись я вже бачив такий коло Саваї. Теж подвійний. Хлясь! Гепне нас, заспокоїться, й стане тихо, а тоді знов як хлясне. Тримайтеся! Зараз налетить. Дивіться на «Роберту»!
«Роберту», що стояла найближче до вітру на послаблених ланцюгах, підняло, мов соломинку. Потім шарпнуло, крутнуло провою проти вітру, а ланцюги враз натягайсь. Шхуна за шхуною, а серед них і «Малагіні», підхоплювані вихром, зривалися з місця й різко спинялись, напнувши якірні ланцюги. Коли «Малагіні» шарпонулася на якорях, Малгола й декотрих канаків збило з ніг.
А потім усе стихло. До них дійшла летюча смуга штилю. Гриф запалив сірника — вогонь навіть не блимав у тихому повітрі. Панував тьмавий присмерк. Хмарне небо, що вже кілька годин спускалося дедалі нижче, тепер наче й зовсім лягло на море.
Налетів новий вихор, і «Роберта» знов нап’яла свої ланцюги, а так само й решта шхун. Біле розлютоване море кипіло й бризкало дрібними хвильками. Палуба «Малагіні» ходила ходором під ногами людей. Натягнені фали тарабанили по щоглах, і всі снасті деренчали, немов хтось дужий гупав по них кулаком. Проти вітру годі було дихнути. Малгол, що, як і інші, пригнувся під захистком рубки, зазнав цього на собі, ненароком обернувшись до вітру. В одну мить така глибінь повітря наповнила йому легені, що він мало не задихнувся, поки відвернув голову.
— Ну й диво, — сказав він, відсапуючись, але ніхто його не почув.
Герман та кілька канаків порачкували на прову кинути
третього якоря. Гриф торкнув за плече капітана Ворфілда й показав на «Роберту». Вона сунула на них, тягнучи за собою кітви. Ворфілд гукнув Грифові в саме вухо:
— Ми теж зрушили!
Гриф кинувся до штурвала і крутнув його, скерувавши «Малагіні» ліворуч. Кинуто третій якір, і «Роберта», кормою наперед, просунула повз них ярдів за дванадцять. Вони помахали Пітерові Джі та капітанові Робінсону, що разом з матросом працювали на прові.
— Вони розбивають якірні ланцюги! — гукнув Гриф. — Зважились вийти в море. Та й мусять, коли якорі ковзаються.
— А ми тримаємось! — гукнув у відповідь Ворфілд. — Дивіться, «Кактус» нагнався на «Мізі»! Тепер їм край!
Досі «Мізі» трималася, але «Кактус» своїм тягарем зрушив її з місця, і обидві шхуни, зчепившися снастями, посунули по бурхливій пінявій воді. Видко було, як люди рубають снасті, силкуючись роз’єднати шхуни. «Роберта», звільнившись від якорів і наставивши клівер, прямувала до проходу на північно-західному кінці лагуни. Вони бачили, що їй пощастило вийти в море. Але «Мізі» і «Кактус» не змогли розпоїтися, і їх викинуло на кораловий берег за півмилі від проходу.
Вітер усе дужчав і дужчав. Щоб витримати його натиск, треба було напружити всю свою силу; рачкуючи по палубі проти вітру, людина знемагалася за кілька хвилин. Герман з канаками завзято працювали, прив’язуючи та прикріплюючи все, що можна було прикріпити. Вітер здирав і рвав з них тонкі сорочки. Люди ворушилися поволі, неначе їхні тіла важили тонни, — не випускали з руки опори, доки не хапалися за щось інше. Вільні кінці линв стояли поземо; вітер розскубував їх, відривав клоччя й ніс із собою.