Жінка у білому (на украинском языке)
- Автор: Коллинз Уильям Уилки
- Год: 1989
- Язык: украинский
- Год: Видавництво художньої літератури "Дніпро"
- ISBN: 5-308-00474-9
- Переводчик: Олександр Мокровольський
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Жінка у білому (на украинском языке)». Краткое содержание книги:
Автор таврує жадобу до грошей, звеличує чесність і мужність, що дозволяють головному героєві твору викрити жахливу змову.
— Де він?
Через десять хвилин пожежна машина була готова; один шланг опустили в колодязь за церквою, другий потягли до дверей ризниці. Коли б тепер знадобилася моя допомога, я не годен був бодай чимось допомогти. Моя енергія, моя воля вичерпались, сили виснажились, вихор моїх думок страшно й миттєво вщух — я зрозумів, що він уже мертвий. Я стояв безпомічний і непотрібний, і дивився, дивився в охоплену вогнем кімнату.
Помалу вогонь здався, збляк. Пара білими хмарами здіймалася в небо, крізь неї видніли багряно-чорні купи жару на підлозі. На хвилину запала тиша. А тоді пожежники й полісмени кинулися вперед до дверей... тихо про щось порадились... тоді двоє з них проштовхалися крізь юрбу за церковну огорожу. Серед мертвої тиші люди розступалися перед ними.
Через кілька хвилин юрба здригнулась, жива стіна помалу роздалася надвоє. Ті двоє йшли назад, несучи зірвані з завісів двері з котрогось покинутого будиночка. Вони внесли двері в ризницю. Полісмени знов заступили вхід до ризниці, а чоловіки по двоє, по троє відділялися від юрби й ставали за поліцією, щоб побачити першими. Решта чекала поблизу, аби першими почути. Серед тієї решти були й жінки з дітьми.
Вісті з ризниці помалу почали просочуватися, поширюватись по юрбі, з уст в уста, аж поки докотились і до того місця, де стояв я. Я чув, як питали й відповідали довкола мене — притишено, схвильовано, знов і знов.
— Знайшли його?
— Так.
— А де?
— Біля дверей, лежав ницьма.
— Біля котрих дверей?
— Біля тих, що ведуть до церкви. Лежав головою до дверей, ницьма.
— Обличчя обгоріло?
— Ні.
— Та обгоріло!
— Ні, тільки попечене — кажу вам, він лежав обличчям до землі.
— А хто він був.
— Лорд, кажуть.
— Ні, не лорд. Щось ніби сер. А сер — це дворянин.
— Та ще й баронет.
— Ні!
— Так!
— А що йому там було треба?
— Та вже ж нічого доброго, повірте моєму слову!
— Зумисне таке вкоїв?
— Що, сам себе зумисне спалив?
— Та я не про нього — про ризницю...
— А страшний, як глянути на нього?
— Страшний!
— Але ж обличчя, мабуть, нічого?..
— Ні, ні, обличчя ще нічого...
— Чи хтось його знає?
— Он той чоловік каже, що знає.
— А хто він?
— Лакей, кажуть. Тільки він наче з глузду з'їхав, то поліція йому не вірить.
— І невже більш ніхто не знає, хто він такий?
— Цитьте!..
Гучний, виразний голос якогось начальника змусив ущухнути тихий гомін довкола мене.
— Де той джентльмен, що намагався врятувати його? спитав голос.
— Тут, сер, ось він!
Десятки схвильованих облич обернулися до мене, десятки рук розсунули натовп, і старший з ліхтарем у руці підійшов до мене.
— Прошу вас сюди, сер, — спокійно мовив він.
Я був нездатен говорити з ним, я не мав сил опиратися йому, коли він узяв мене за руку. Я намагався сказати, що ніколи не бачив цього небіжчика за його життя, що я не зможу розпізнати його, що я зовсім стороння людина. Але ці слова так і не злетіли з моїх вуст. Я був геть знесилений і безпорадно мовчав.
— Ви знаєте його, сер?
Мене колом обступили люди. Троє, що стояли навпроти мене, низько, майже при землі, тримали свої ліхтарі. Їхні погляди й погляди всієї юрби були спрямовані на мене в німотному очікуванні. Я знав, що лежить біля моїх ніг, я розумів, чому вони так низько, майже до самої землі, опустили ліхтарі.
— Можете ви розпізнати його, сер?
Очі мої поволі опустились. Спочатку я нічого не побачив, окрім грубого брезенту. По ньому, в страшній тиші, глухо лопотіли дощові краплі. Я сягнув поглядом далі по брезенту і там, де кінчалась тканина, в жовтому світлі ліхтарів, заклякле, лиховісне, звугліле, чорніло його обличчя.
Отак, уперше й востаннє, я побачив його. Така була воля провидіння, щоб ми з ним нарешті зустрілись.
XI
Із певних місцевих причин, що багато важили для слідчого й міських властей, судове дізнання було поквапливе. Відбулося воно наступного ж дня, пополудні. Мені довелося бути присутнім як одному із свідків, покликаних до суду для розслідування пожежі.
А зранку найперше, що я зробив, — це пішов на пошту спитати, чи немає для мене листа від Меріан. Ніяка переміна обставин, хоч би яка вона була надзвичайна, не могла вплинути на мою головну турботу, поки я був далеко від Лондона. Ранковий лист від Меріан був для мене єдиною можливістю переконатись, що з Лорою чи з нею самою не сталось ніякого лиха за моєї відсутності. Кожен мій день починався з цієї головної, всепоглинаючої турботи.