Чвара королів
- Автор: Мартин Джордж Рэймонд Ричард
- Серия: A Song of Ice and Fire #2
- Год: 1998
- Язык: украинский
- Переводчик: Вячеслав Леонідович Бродовий
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Чвара королів». Краткое содержание книги:
Особистий, незалежний, експериментальний перекладацький проект з елементами літературної адаптації. При передачі ряду імен, назв, термінів державності та побуту застосовуються українські та східноєвропейські старожитності з метою творчо відтворити живу авторську атмосферу вигаданого середньовічного світу.
До паперових книжкових видань цей переклад жодного стосунку не має, створений задля власної втіхи.
Переклад-адаптація В.Бродового: жовтень 2012—серпень 2013 рр.
Перша редакція: 3 вересня 2013 р.
Того вечора, щойно вони стали табором, Брієнна знайшла її намет.
— Ласкава пані, ви тепер знову серед своїх, у безпеці, за день шляху до братового замку. Прошу вашого дозволу поїхати.
Кетлін аніскільки не здивувалася. Незугарна молода жінка трималася осторонь впродовж цілої подорожі. Головним чином вона поралася коло коней: вичісувала шкуру, витягала камінці з підків. Шадові вона допомагала куховарити і білувати дичину, а згодом довела, що й полювати вміє не гірше за решту вояків. Все, до чого Кетлін прохала її докласти рук, Брієнна виконувала швидко і не жаліючись. Коли до неї зверталися, вона відповідала чемно, але ніколи не брала участі у подорожніх або табірних балачках, не плакала і не сміялася. Вона їхала з загоном і ночувала з загоном, але до загону начебто і не належала.
«Так само було і з Ренлі», подумала Кетлін. «На бенкеті, у бугурті, навіть у Ренліному шатрі поруч з братчиками Веселкової Гвардії. Навколо неї стоять мури, вищі за зимосіцькі.»
— Якщо ви поїдете, то куди? — спитала Кетлін.
— Назад, — відповіла Брієнна. — До Штормоламу.
— І певно, сама. — Вона не питала, бо знала.
Широке обличчя нагадувало озеро тихої води — не виказувало нічого, що відбувалося під поверхнею.
— Так.
— Ви хочете вбити Станіса.
Брієнна стиснула грубі мозолисті пальці на руків’ї свого меча. Колись цей меч належав Ренлі.
— Я заприсяглася. Дала святу і непорушну обітницю. Ви чули її самі.
— Чула, — визнала Кетлін.
Вона знала, що дівчина досі лишила при собі веселкове корзно, хоча викинула решту заплямованих кров’ю речей. Власне своє майно Брієнна кинула в таборі, коли тікала, тому змушена була вдягатися у те, що їй позичив пан Вендел Мандерлі зі своїх сакв — ніхто інший з загону не мав досить великої для неї одежини.
— Обітниць треба триматися, я згодна, та Станіс оточив себе великим військом і сторожею, що присягнулася берегти його життя.
— Його сторожі я не боюся. Ніхто з них не може зі мною рівнятися. Та й взагалі, не слід було мені тікати.
— То вас турбують чиїсь звинувачення у боягузстві? — Кетлін зітхнула. — Ви не винуваті у смерті Ренлі. Йому ви служили вірно і хоробро, та якщо бажаєте зійти за ним у могилу, то не прислужитеся цим нікому.
Кетлін простягла руку, аби втішити дівчину ласкавим дотиком.
— Я знаю, як важко…
Брієнна відкинула її долоню.
— Ніхто цього не знає!
— Помиляєтеся, — різко відказала Кетлін. — Кожного ранку я згадую, щойно прокидаюся, що Неда немає зі мною. Я не вмію тримати меча у руках, але від того не слабшає моя власна мрія: увірватися до Король-Берега, власноруч взяти за біле горлечко Серсею Ланістер і душити, поки їй лице не посиніє.
Краля підняла очі — єдину гарну рису на її обличчі.
— Якщо такою є ваша мрія, чого ж ви не дозволяєте мені справдити мою? Хіба з-за того, що тоді сказав Станіс?
«А хіба?» Кетлін роззирнулася табором. Двоє вартових гуляли туди-сюди зі списами в руках.
— Мене вчили, що добрі люди мусять боротися проти зла у цьому світі, а смерть Ренлі — то чисте зло, я не маю в тім сумніву. Але ще мене вчили, що королів підносять на престол боги, а не мечі людей. Якщо Станіс — наш законний король…
— Ні! Бо Роберт теж не був законним королем, так казав навіть Ренлі. Законного короля вбив Хайме Ланістер, а законного спадкоємця престолу — Роберт на Тризубі. Де тоді були боги? Богам начхати на людей — і на королів так само, як на свинопасів.
— Доброму королю не начхати.
— Князь Ренлі… його милість, він… він був би найкращим королем, пані моя, він був такий добрий, він…
— Він більше не з нами, — закінчила Кетлін так лагідно, як тільки могла. — Лишилися Станіс та Джофрі… а ще мій син.
— Але він… ви ж не укладете миру зі Станісом, ні? Не зігнете коліна? Ви ж не…
— Скажу тобі щиро, Брієнно: я не знаю. Мій син — король, та я ніяка не королева… лише матір, яка хоче вберегти своїх дітей, чим може.
— Я не створена бути матір’ю. Мені треба битися.
— То бийтеся… але за живих, не за мертвих. Вороги Ренлі — також і вороги Робба.
Брієнна втупилася у землю і посовала ногами.
— Вашого сина я не знаю, ласкава пані. — Вона підняла очі. — Та могла б служити вам. Якби ви мене взяли.
Кетлін здригнулася від несподіванки.