Молоді літа короля Генріха IV
- Автор: Манн Генрих
- Серия: Вершини світового письменства #19
- Год: 1975
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Юрій Лісняк
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Молоді літа короля Генріха IV». Краткое содержание книги:
Його кузен і зять відповів:
— Та я не від того. — І вже був схилив коліно, але король підхопив його, підвів і сказав:
— Облишмо ці дурниці. Тобто церемонії. Кажи, чого ти хочеш.
— Величносте! Я не прошу нічого, крім ваших наказів.
— Ет, годі тобі. Кажи вже.
Король пильно обдивився стіни — чи нема там полиці, яка може повертатись на завісах. А не помітивши потайних дверей, яких боявся, власноручно пересунув одне з крісел на саму середину кімнати. Там ніхто б не міг прискочити до нього зненацька: він умів бути спритним, як хлопчак.
— Величносте, а може, це ви чогось від мене сподіваєтесь? — запитав Анрі.— По-дружньому я радий обговорити все.
— Та про це вже говорено й переговорено. Треба тільки, щоб ви самі наважились, — заявив король несподівано офіційним, навіть урочистим тоном. Анрі давно знав, про що йдеться: щоб він перейшов у католицтво. Та він пустив ті слова повз вуха і, умисно себе розпалюючи, почав різко скаржитись на свого намісника в провінції Гієнні. Маршал Матіньйон, як послухати його, був нітрохи не кращий від Бірона. Анрі приплів сюди навіть самого короля:
— Ви, ваша величносте, повинні ставитись до мене, як батько, а натомість воюєте зі мною, як вовк.
Король дорікнув йому, що він не кориться владі. Анрі відрубав:
— Я вам не заважаю спокійно спати. А сам через ваші переслідування ось уже півтора року не можу попасти в своє ліжко.
— А що ви передавали до Англії через своїх дипломатів? — спитав король, і Анрі мусив відвести погляд. Його Морней таки справді писав, що всі добрі французи з надією звертають очі на короля Наваррського, бо при теперішньому правлінні їм живеться погано, а від герцога Анжуйського нема чого сподіватись, він уже показав себе. Ну, а тепер його вже не було на світі, а більше в сердешного короля братів не лишилося.
— Пробачте мені, ваша величносте, — сказав Анрі й знову почав був схиляти коліно. Та що король його не спинив, він випростався сам. А король, здобувши цю маленьку перемогу, вирішив, що треба й далі говорити суворо:
— Невже ви справді хочете лишатися причиною всіх нещасть і штовхати королівство до загибелі?
— Тут, де влада в моїх руках, ще не загинуло ніщо, — відповів Анрі просто. Король тоді повернувся до головного:
— Ви знаєте мою умову і свій обов'язок. Невже ви не боїтеся мого гніву?
Перехід у католицтво, тільки перехід: Анрі зрозумів короля з півслова. Нехай усе в королівстві валиться, нехай воно занепадає, аби тільки спадкоємець трону був католиком.
— Величносте! — твердо відказав Анрі.— Це ви не свою думку висловлюєте. Ви мудріші, ніж ваші слова.
— Який ви непосидющий! Терпцю не стає,— розсердився король. — То на стіл сіли, то біжите через усю кімнату, вихоплюєте якусь книжку з полиці. Я ненавиджу рух, він псує гармонію.
Анрі відповів віршами Горація:
— Vitamque subdio… «Хай він, крім неба, іншого даху не має і в вічнім живе неспокої», — і поглянув на пана де Монтеня. Той уклонився обом королям з однаковою шанобою й знов випростався коло дверей, наче вартовий.
Король Франції почав ще раз:
— І оце заради такого «розкішного» життя ви так уперто держитеся свого?
— А хіба ви у вашому Луврі щасливіший? — відповів Анрі теж запитанням. — Величносте! — з притиском сказав він. — Я хочу висловити вам те, що ви, напевне, знаєте й самі: незважаючи на стільки заподіяних мені кривд, я все ж не почуваю до вас ненависті, бо ви були як віск у чужих руках. Я ненавиджу інших, а ви мій пан і повелитель. На вашому троні споконвіку сиділи тільки законні спадкоємці, жоден самозванець не захоплював його, і так було сімсот п'ятдесят років — від часів Карла Великого.
Анрі навмисне виголосив таку довгу тираду, щоб дати королю час набратись духу й нарешті сказати те, заради чого він так стрімголов примчав сюди. Король-бо хотів на злість Гізам призначити спадкоємцем трону свого кузена Анрі. «Що ж інше може бути в нього на думці після братової смерті та отого жахливого скандалу на похороні, що про нього мені розповів дорогою верхівець? Ні, Валуа, чи буду я католиком, чи турком, а ти мусиш так зробити», — думав кузен Анрі, стежачи, як міняється в короля обличчя: спочатку роблена застиглість, тоді мимовільне посіпування, а врешті гримаса невтримного гніву. Навдивовижу, до такого вибуху довела Валуа згадка про Карла Великого. Щойно землисто-блідий, король ураз побагровів, аж посинів, як, бувало, Карл Дев'ятий, коли ще був огрядний і говорив гучно. Він схопився з крісла і, стоячи, щось захарчав: голос не слухався його. Нарешті він спромігся вигукнути: