Тисячолітній Миколай
- Автор: Загребельный Павел Архипович
- Год: 1994
- Язык: украинский
- Год: "Довіра"
- ISBN: 5-85154-079-6
- Жанр: Альтернативная история
Электронная книга - «Тисячолітній Миколай». Краткое содержание книги:
Роман охоплює величезний відтинок історії — з часів Володимира і до перебудови. Головний герой стає свідком і учасником подій часів Богдана Хмельницького, після Переяславської ради, переживає голод 33-го. Далі — війна, події в Західній Німеччині, повернення героя додому і його життя в мирний час.
Паралельний сюжет — про брата головного героя, який несподівано зробив карколомну кар’єру і став одним з керівників республіки. Почалося все з того, що в шкільному драмгуртку він виконував роль Леніна у п’єсі Корнійчука «Правда»…
Все гине, та ніби ж я порятую? Сам гину, і ніхто не поможе. Оксана, мов підстрелена дика качка з одним крилом, залетіла в безвість. Фронтових друзів розгубив, а нові, студентські, відцуралися при першому ж тривожному дзвоні. А були ж там не тільки мамині синки, а й учорашні солдати, покоління переможців, які вміли відважно дивитися смерті в очі, не боялися ні бога, ні чорта. То яке ж затемнення наповзло на їхні душі і чому їхня воля стала, мов розм’яклий віск?
Все, що їхнє,— так само й моє.
Ми сини Великого воза, народжені під ним, зачаровані його семизір’ям, приголомшені його вогняними колесами, покірливо простуємо туди, куди він котиться, ми затикаємо вуха на зойки, стогони і прокльони розчавлюваних твердими колесами, і біле сяяння Полярної зірки не возносить нас, а тільки засліплює і робить ще безпораднішими.
Чи ж треба дивуватися, що тільки слабка стать наважилася захистити мене, та я гордо відмовився, а тоді добровільно нагнув шию під ярмо темної, стидкої пристрасті Ольчиної. Як я міг піддатися тій звабі? Чому не відтрутив тої жінки? Хтиві рум’янці на щоках, сині вогні в очах, волосся чорне, як осіння ніч над кар’єром, широкі стегна вигойдуються, мов при землетрусі,—ох, Олько, Олько, хоч не я, а ти звабила мене, та гріх непрощенний впаде не на тебе, а на мене.
Як добре, що в людини є рідний куток, до якого завжди можна повернутися після всіх блукань по світах. Конаючий звір з останніх сил добирається до свого кубла, птаство з далекого вирію прилітає до торішніх гнізд, риби, долаючи найбурхливіші течії, вперто пробиваються до споконвічних нерестилищ, а людина ж повинна бути вищою за все живе! Рідна земля ніколи не набридає, і завжди вона найдорожчий скарб твоєї душі, твоя запомога, твоє спасіння.
Вдруге за останні роки повертався я до материної хати. Блискучим переможцем, сповненим надій і дерзань, два роки тому і нещасним розвитком, з пошарпаною, пограбованою душею тепер. Тоді рвався далі геройствувати, тепер треба було зализувати рани.
І ждати Оксану.
Бо коли я повернувся до Зашматківки, то чому не повернеться вона? А може, хоч обізветься до рідної матері?
Може, може…
Радянська наука — найпередовіша в світі. Ще зовсім недавно я вистрілював ці шаблонні лозунги, зневажаючи поверженого німця Шмідта, зневажаючи весь світ. Зневага призводить до ненависті. А ставши рабом ненависті, неминуче станеш і її жертвою. Чи ж думав я тоді про це в своїй офіцерській зарозумілості?
Тепер не було для мене ніякої науки: ні найпередовішої, ні навіть найвідсталішої. Не було нічого. Мама з селянською делікатністю уникала розмов про мої плани, зате малий Марко не відставав од мене, допитуючись, куди я тепер і як.
— Ти ж оце не назовсім приїхав до Зашматківки? — зазирав він мені в обличчя.
— А коли назовсім, то що?
— Тю на тебе, Миколо! В тебе ж он яка тепер освіта, а ти в наше село?
— Освіта ніяка. Всього два курси сільгоспінституту.
— Так у нас же на весь район з такою освітою не знайдеш! Тобі треба начальником райземвіддїлу або ж головою райвиконкому! Ти ж ще й капітан, а в нас навіть секретар райкому, кажуть, сержант чи що…
— Капітани й сержанти — це все минулося, Маркусю. Тепер інші часи, інші виміри. Ти мені краще скажи, як твої шкільні успіхи?
— У нас драмгурток організувався, це той учитель літератури, що я тобі колись казав. Ставимо „Сватання на Гончарівці“, я там граю свата, який постукує ціпком і примовляє: „Так-таки так!“ Учитель каже, що в мене є талант.
— Раз вчитель каже, то треба йому вірити, Вітаю тебе, Маркусю! Коли ви показуватимете виставу?
— А вже скоро! Прийдеш?
— Як не стану заврайземвідділом, то прийду! — засміявся я.
Може, всі ми вже від народження актори? В десятирічці я теж був активним драмгуртківцем, грав у „Загибелі ескадри“ боцмана Кобзу, ходив по сцені, гуняво погукував: „Мідяшки-залізячки драїть!“ Керувала драмгуртком вчителька літератури Наталія Іванівна, попівська донька, яка вимушена була відчищатися від бруду свого класового походження підвищеною революційною пильністю. Вона й звернула увагу на те, що українського буржуазного націоналіста Кобзу грає здоровенний Сміян, а революційного матроса Гайдая дрібненький і непоказний Ванько Кіптілий. Нас з Кіптілим поміняли ролями, я негайно задер носа від гордощів, а Ванько тяжко переживав, бо він був секретарем шкільної комсомольської організації і вважав для себе ганебним грати роль класового ворога.