Божа кара

Господи, він ще й питає!

— Коли?

— О вісімнадцятій… Там же…

— Прийду, обов’язково прийду!

— От і ладненько…

Ледь діждався п’ятої. О п’ятій мав читати лекцію, домовився з колегою, щоб підмінив. Сказав: захворіла дружина. І знову прибіг на півгодини раніше.

Той же темно-синій костюм, та ж привітна усмішка.

— Проходьте, проходьте. Чайок уже чекає.

Чекав не тільки чай, а й коньяк, і лимон, й цукерки.

— Ну от, вважайте, що ваша справа полагоджена. — Згадавши щось, розсміявся. — Дамочка ваша виявилась міцненьким горішком: націлилася на вас по-серйозному. Уже збиралася в гості до вашої дружини… До речі, вам на майбутнє порада: ніколи не давайте коханкам своєї адреси… Тож довелося їй нагадати про деякі грішки, допущені нею в універмазі. Кожен грішок — від двох до п’яти років ув’язнення. Аргументик, як то кажуть, серйозний…

— А вона? — У мене пересохло чомусь у роті.

— Подумала-подумала й нарешті погодилась. Мусила погодитись. Зрозуміла, що з нами сваритися не з руки. — Він усміхнувся, роздушив недопалену сигарету в скляній попільничці. — Ото так, Вікторе Андрійовичу.

— Господи, я не знаю, як вам і дякувати! — У мене й очі зволожилися. — Ну як вам віддячити? — Я ладен був його обіймать, цілувати. Вільний! Врятований!

А він знову налив мені й собі коньяку, запалив нову сигарету. Цокнувся, випив, затягнувся димком. Курив, пильно дивлячись на мене. Мені від того погляду стало якось аж не по собі.

— Вікторе Андрійовичу, що ви думаєте про наші органи?

Запитання пролунало настільки несподівано, що я розгубився.

Сидів, не знаючи, що відповісти. А він знову роздушив у попільничці недопалену сигарету.

— Хочете, я відгадаю, що ви про нас думаєте? — І, не чекаючи моєї відповіді, продовжував: — Ви думаєте, що ми — страшна організація, з ніг до голови забризкана кров’ю… Постійте, дозвольте закінчити, — помітив мій протестуючий жест, — яка безжалісно поїдає власний народ. І якщо говорити відверто, то ви багато в чому маєте рацію… коли думаєте про наші органи, які вони були в минулому. Оті всі чекісти, енкаведисти… У тридцяті, в сорокові, в п’ятдесяті навіть роки… Страшна публіка… Масові полювання на так званих «ворогів народу», нескінченні судові процеси, концтабори, що гітлерівцям і не снилися, і розстріли, розстріли, розстріли… Як ви думаєте, в кого гестапівці перейняли душогубки? Звичайно ж, у нас!.. Божевілля… Незбагненне якесь божевілля, кривава вакханалія, яка залила шосту частину земної кулі… Та чи могла така країна мати інші органи, ніж вона мала?!

Я мовчав, приголомшений: таке — і з вуст кадебіста! Я не знав, що відповісти, я боявся щось відповісти, страх, який народився разом зі мною, який давно уже став моїм другим «я», підказував мені мовчати… зціпити зуби й мовчати… прикинутись дурником, ідіотом останнім, але — мовчати. А він і не потребував, мабуть, моєї відповіді, бо, запаливши нову сигарету, продовжував:

— Але все це, слава Богу, позаду. Народ наш став зовсім не той, як у тридцять сьомому, не ті стали й органи. Повірте мені, Вікторе Андрійовичу! — Він покивав головою, тільки чомусь не до мене покивав, а до пляшки з недопитим дорогим коньяком, наче закликаючи ту пляшку у свідки.