Йов. Фальшива вага
- Автор: Рот Йозеф
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Часопис «Критика»
- ISBN: 978-966-8978-44-9
- Переводчик: Юрий Богданович Прохасько
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Йов. Фальшива вага». Краткое содержание книги:
Завтра п’ятниця. Слід усе підготувати до суботи: м'ясні кульки, щуку і курячий бульйон. Печіння починалося вже зранку, о шостій. Коли широка срібна смуга взялася багрянцем, Міріям знову прослизнула до кімнати. Вона вже не заснула. Крізь дірку від сучка у віконниці бачила перші спалахи сонця. Вже батько з матір'ю заворушилися уві сні. Настав ранок. Шабат минув, неділю Міріям провела у збіжжі, зі Степаном. Урешті вони пішли ген далеко, в наступне село, Міріям пила горілку. Весь день її шукали вдома. Ну, і хай собі шукають. Її життя коштовне, літо коротке, скоро почнуться жнива. У лісі вона ще раз переспала зі Степаном. Назавтра, в понеділок, її батько поїхав у Дубно, по папери.
О п'ятій ранку, в понеділок, прокинувся Мендель Зинґер. Напився чаю, помолився, а тоді хутко скинув молитовний ремінь і подався до Самешкіна. «Доброго ранку!» — гукнув він здалека. Менделеві Зинґеру на душі було так, ніби вже тут, перед всіданням до Самешкінової підводи, починаються урядові справи, і він мусить привітатися із Самешкіним, як із урядником.
«Ліпше я поїду з твоєю жінкою! — сказав Самешкін. — Вона ще нічого собі, показна як на свої роки, і цицьки в неї нівроку».
«Їдьмо», — сказав Мендель.
Коні іржали й били себе хвостами по крупах. «Гей! Вйо!» — крикнув Самешкін і ляснув батогом.
Об одинадцятій перед полуднем вони вже були в Дубні. Менделеві сказали зачекати. Він пройшов, тримаючи картуза в руках, крізь велику браму. Воротар був при шаблі.
«Тобі до кого?» — спитав він.
«Я хочу до Америки — куди мені?»
«Ім'я?»
«Мендель Мехелович Зинґер».
«А до Америки чого?»
«Заробити грошей, бідую я».
«Іди в номер вісімдесят чотири, — сказав воротар. — Там уже багато чекають».
Вони сиділи у великому, склепінчастому, пофарбованому вохрою коридорі. Чоловіки в синіх одностроях стерегли двері. Вздовж стін стояли лавки — всі зайняті. Та варто було увійти комусь новому, як сині чоловіки робили рух рукою; і ті, що вже сиділи, посувалися, і новачок сідав. Тут курили, спльовували, лузали гарбузове насіння і хропіли. День тут не був днем. Крізь матове скло дуже високого, дуже далекого отвору можна було дістати бліде уявлення про день. Годинники десь цокали, але якось усі розминалися з часом, який у цих високих коридорах зупинився. Іноді котрийсь із чоловіків у синьому однострої вигукував чиєсь прізвище. Всі сплюхи будилися. Викликаний підводився, шкандибав до дверей, обсмикував костюм і входив у високі двостулкові двері, що замість клямки мали велику круглу кулю. Мендель міркував, як цю кулю покрутити, щоби відчинити двері. Він встав; від довгого сидіння затиснутим між людьми в нього боліли кінцівки. Та не встиг він підвестися, як до нього приступив синій чоловік. «Сядь!» — крикнув синій чоловік. Мендель уже не знайшов місця на своїй лавці. Він став коло неї, притиснувся до стіни, в нього було бажання стати пласким, як ця стіна.
«Чекаєш на номер вісімдесят чотири?» — спитав синій чоловік. «Так», — сказав Мендель Зинґер. Він був переконаний, що його збираються остаточно звідси виставити. Доведеться Деборі ще раз їхати. П'ятдесят копійок і п'ятдесят — разом рубель.
Але синій чоловік не мав наміру виганяти Менделя. Синьому чоловікові залежало передусім на тому, щоби всі сиділи на своїх місцях, а він їх усіх бачив. Коли один уже встав, то ще бомбу чого доброго кине.
«Анархісти іноді перевдягаються», — думав собі вартовий. І підкликав Менделя, обшукав його, запитав документи. А оскільки все було гаразд, а Мендель не мав місця, синій чоловік сказав: «Диви, бачиш ті скляні двері? Іди туди. Там номер вісімдесят чотири!»