Шодерло де Лакло. Небезпечні зв'язки; Абат Прево. Манон Леско

Ось учорашній бюлетень.

Об одинадцятій годині я зайшов до пані де Розмонд і під її охороною введено мене було до уявної хворої, яка ще лежала в ліжку. Під очима в неї були кола: сподіваюся, вона спала не більше за мене. Я знайшов хвилинку, коли пані де Розмонд відійшла, і простягнув свого листа. Його не взяли, але я залишив його на ліжку і почав дбайливо підсовувати до неї крісло моєї тітоньки, що побажала сісти ближче до своєї милої дівчинки, якій довелося затиснути листа в руці, щоб уникнути скандалу. Хвора, на свою біду, заявила, що в неї, здається, невеликий жар. Пані де Розмонд попросила мене помацати їй пульс, всіляко розхвалюючи мої знання в медицині. Спокусниця моя зазнала подвійної прикрості: їй довелося простягнути мені свою руку, відчуваючи в той же час побоювання, що її маленька брехня зараз виявиться. Я дійсно взяв її руку і затиснув у своїй, а іншою почав обмацувати цю свіжу пухку ручку від кисті до ліктя. Лицемірка залишалася незворушною, і я, відійшовши від ліжка, сказав: «Пульс анітрохи не прискорений». Припускаючи, що погляд її був суворий, я, щоб покарати її, не прагнув упіймати його. Незабаром вона сказала, що хоче встати, і ми залишили її на самоті. Вона спустилася до обіду, який пройшов дуже понуро, і заявила, що не піде на прогулянку, даючи цим зрозуміти, що нагоди поговорити з нею у мене не буде. Я зрозумів, що тут потрібно вдатися до зітхань і стражденного вигляду. Мабуть, вона цього чекала, бо за ввесь день це був єдиний раз, що мені вдалося зустрітися з її поглядом. Хоч вона і скромниця, а в неї, як у всякої іншої, є свої хитрощі. Я уловив хвилину, щоб запитати її, чи зволить вона сповістити мене, яку мені вготовано долю, і дещо здивувався, почувши у відповідь: «Так, добродію, я вам написала». Мені не терпілося отримати цього листа, але – чи хитрість це знову, чи незручність, чи боязкість – вона передала мені його лише ввечері, перед відходом до сну. Посилаю вам його разом із чернеткою мого листа до неї. Прочитайте і судіть самі, з яким вражаючим лицемірством вона запевняє, що не відчуває любові, у той час як я переконаний у протилежному. Адже якщо я потім обману її, вона гніватиметься, хоча обманула мене перша! Чарівний друже мій, навіть найпромітніший чоловік може у кращому разі лише зрівнятися з найправдивішою жінкою. Доведеться мені, однак, удати, ніби я вірю всім цим байкам, і вибиватися з сил, розігруючи відчай, тому що добродійці хочеться зображувати суворість! Ну, як не мріяти про відплату за всі ці підступи?… Але – терпіння… Тим часом прощавайте. Мені треба ще багато писати.