Ніч перед кінцем світу

Канікули

День був свіжий, немов отава, що пнеться до сонця; немов хмаринки, що безтурботно плинуть собі в піднебессі; немов метелики, які безжурно пурхають унизу. Це був день, зітканий із тиші бджоли та квітки, з мовчання океану і суходолу: але це не було абсолютне мовчання, тому що весь цей світ все ж таки майже нечутно рухався, трепетав, колихався, здіймався і падав — як справіку призначено світу. Край зоставався непорушним, проте все в ньому рухалося. Море дихало спокоєм, але не німотним. Парадокс вливався у парадокс, тиша накладалася на тишу, а звук — на звук. Квіти погойдувалися, і на духмяну конюшину поодинокими крапелинами золотавого дощу спадали бджоли. Хвилі пагорбів і хвилі океану — дві різних стихії — відокремлювала залізниця — забута, з іржавими рейками, залізниця, по якій, вочевидь, вже багато років не ходили поїзди. За тридцять миль на північ колія губилася в імлистій далині, а на тридцять миль на південь пронизувала леткі острівці туману обабіч далеких гір, які на очах змінювали свої обриси.

Але нараз рейки затремтіли.

Сидячи на одній із них, дрізд відчув щоразу ближчий ритм, так ніби десь далеко, за милі звідси, забилося чиєсь серце.

Дрізд спурхнув над морем.

Рейки продовжували легенько вібрувати, допоки врешті з-за вигину колії, що прослалася вздовж узбережжя, не виринула невелика дрезина, двоциліндровий двигун якої із фурчанням і тріскотом порушив глибоке безгоміння.

Зверху на цій чотириколісній машинерії, на здвоєній лавці, що дозволяла оглядати краєвиди з обидвох боків, під невеликим тентом від сонця сиділи чоловік із дружиною та їхній семирічний син.

Поки дрезина долала один безживний клапоть за іншим, вітер хльостав мандрівників по очах і метляв їхнім волоссям, проте ніхто із трійці не озирнувся, а дивився лише вперед. Інколи вони поглядали на черговий вигин колії з нетерпінням, інколи — із незмірною печаллю, і весь час нашорошено, готові до будь-яких несподіванок. На рівнісінькій ділянці двигун зненацька зачмихав і завмер. В оглушливій тепер тиші здавалося, що це саме спокій, яким дихали земля, небо та море, і спричинив зупинку механізму.

— Бензин закінчився!

Зітхнувши, чоловік поліз під сидіння за запасною каністрою і залив пальне у бак.

Його дружина і син сиділи мовчки, дивлячись на море, прислухаючись до його притлумленого гуркоту і шепоту, коли воно розсувало велетенську завісу, зіткану із піску, гравію, шумовиння та водоростей.

— Море гарне, правда? — спитала жінка.

— Мені подобається, — відповів син.

— Може, поснідаємо тут, біля нього?

Чоловік зосереджено дивився у бінокль на зелений острівець зелені.

— А чому б і ні? Рейки дуже заржавіли. Попереду розрив колії. Вам доведеться чекати, поки я її поремонтую.

— Та скільки завгодно! — відповів хлопчик. — А ми поки перекусимо!

Жінка вимушено посміхнулася, а потім серйозно поглянула на чоловіка.

— Чи багато ми сьогодні проїхали?

— Майже дев’яносто миль.

Чоловік усе ще напружено дивився у бінокль.

— Та я й не хочу за день долати більше. Якщо їхати швидше, то нічого не побачиш. Ми досягнемо Монтерею[41] післязавтра, а наступного дня, якщо захочете, вже будемо в Пало-Альто.[42]

Жінка розв’язала яскраво-жовті стрічки великополого солом’яного капелюха, зняла його із золотавого волосся і, ледь спітніла, відійшла подалі від дрезини. Вони стільки проїхали, так швидко рухались на деренчливій дрезині, що рух ніби увійшов у їхні тіла. І тепер, коли все зупинилося, вони почувалися якось дивно, наче от-от розпадуться.

— Давайте будемо їсти!

Хлопчик бігцем відніс плетений кошик із наїдками на берег.

Мама з сином вже сиділи перед розстеленою скатертиною, коли до них підійшов чоловік — в строгому костюмі, жилеті, краватці та капелюсі — так ніби по дорозі він мав ділову зустріч. Роздаючи сандвічі та витягуючи огірки із прохолодних зелених баночок, він послабив краватку та розстібнув жилет, час від часу озираючись, готовий будь-якої миті знову застібнутись на всі гудзики.