Руїни бога

«Прямо мусить?» — обережно подумала Віола. Вона була на останніх місяцях вагітності й досі тягала на руках Сонні.

Вона не мала ніяких навиків, тож їй доручили загальні завдання — готувати, прибирати, пекти хліб, помагати в саду, доїти козу «і так далі». «Коротше кажучи, хатнє господарство», — підсумувала Віола. В університеті вона брала участь у протесті з гаслами «За хатнє господарство теж треба платити», хоча вона ніколи таким не займалася; перспектива й зараз її не тішила. Їй не хотілося працювати на інших замість працювати на себе — чи ж не для цього вони приєдналися до громади? Були й «нескладні завдання в саду», що на практиці означало розколупувати твердий червоний ґрунт, повний коріння будяків, щоб позначити межі їхньої ділянки. Її звільнили від «сільського господарства» — так Дороті називала хирляві корінці й капусту, яку об'їдали слизняки. «От вам і Дігери», — думала вона, коли під дощем намагалася прокласти собі шлях у грязюці кривою сапкою. Вона стала дігером, ба навіть головним дігером району, бо, здається, цим більше ніхто не займався, хоча завдання було важливе — периметр ділянки був довгий.

А ще вони були в дупі світу. Віола ніколи не любила бувати на природі — там було холодно, брудно й некомфортно. Коли вона була маленька, вони також жили на старій фермі, і навколо були лише краєвиди. Вона пам’ятала, що батько її постійно діставав — хай вийде на природу, «подихає свіжим повітрям», прогуляється з ним у пошуках пташок, дерев, гнізд, «геологічних структур». Нащо їм здалися геологічні структури? Вона шалено зраділа, коли вони переїхали до Йорка, де у них був свій будинок із центральним опаленням і килимами. Хоча, звісно, радість її була нетривка, бо нащо тобі дім, якщо в тебе немає мами?

Громада виставляла ятку на щомісячному ярмарку в місті і продавала свої товари — тяжкі буханці хліба, що виглядали як ядра для катапульти, кольорові свічки, котрі тхнули й перетворювалися на бридку калюжу, і, звісно, гончарні вироби. У Вільгельма була піч, де вони випікали товстобокі горнятка й тарелі, з яких їли. А ще вони всі по черзі плели кошики з лози. «Ми як сліпі», — подумала Віола, коли їй запропонували навчитися. Живемо, як неоплачувані слуги у XVIII столітті, та ще й кошики плетемо. А вона ще й дітей мусила глядіти — хай би скільки всі теревенили про спільну роботу, ніхто не рвався доглядати за Сонні, і вона їх не винила. Гроші були спільні, але вона ані пенні не могла взяти, не пояснюючи, нащо вони їй. Віола вирішила, що якогось дня втече, забере спільну скарбничку й процвиндрить гроші на кока-колу, шоколадки, памперси й інші речі, які у громаді засуджували.