Старо-світські батюшки та матушки
- Автор: Нечуй-Левицький Іван Семенович
- Год: 1965
- Язык: украинский
- Год: Видавництво художньої літератури "Дніпро"
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Старо-світські батюшки та матушки». Краткое содержание книги:
Одбувши весілля, Марко Павлович поїхав до Києва й вистарався на священика. Він заїхав до благочинного й разом з благочинним поїхав у Вільшаницю, щоб вступити на парафію.
Благочинний покликав старосту і звелів одімкнути дім священика й оповісти громаді, що другого дня в неділю буде правити службу новий священик.
– Я не маю права одмикати дома,– сказав староста,– бо то дім не громадський, а покійного батюшки. Його син Харитін позамикав хати, ще й печатки поприкладав.
– А де ж буде жити ваш новий священик? – спитав благочинний.
– Де схотять, там і житимуть,– сказав понуро староста.
– То нехай громада дасть йому кватиру,– сказав благочинний.
– Не ми обібрали собі цього священика, не ми будемо й кватиру йому давати,– сказав староста.– Громада обібрала за священика сина покійного панотця, Харитона, й хоче, щоб він був у Вільшаниці священиком.
– Коли ж владика прислав вам другого священика! – сказав благочинний.
– Коли владика прислав його, то нехай владика й кватиру йому дає,– одрізав староста.
Балабуха стояв ні в сих ні в тих. Він не сподівався такої притичини, щоб йому довелось мати тяганину з громадою.
– Вже, старосто, як громада схоче, а нового священика нехай приймає,– доводив своє благочинний.
– Ба, не приймемо! Не ми обирали, не нам його й приймати,– знов одрізав староста.
– Але ж новий священик буде в вашій церкві службу божу правити,– сказав благочинний,– він буде в вас за священика.
– Нехай правлять: то боже діло, а громада кватири не дасть,– сказав староста.
Благочинний з Балабухою заїхали на ніч до дяка й там переночували. Другого дня вони пішли до церкви, й Балабуха одслужив службу божу. Щоб сподобатись громаді, він служив помаленьку, по-київському, по-монастирському, держав людей в церкві довго, бив поклони, знімав руки та очі до неба, падав навколішки, а в кінці служби вийшов говорити проповідь. Проповідь була довга на давній, церковній слов'янській мові, пересипана текстами й такими словами, як: понеже, поколику, потолику. Чесна громада слухала, слухала й нічогісінько не втямила. Балабуха говорив голосно, дуже жалібним голосом. Деякі баби трохи розжалобились од того смутного тона й почали голосно зітхати. Але Балабуха заговорився, й од старого академічного звичаю з його язика почали зриватись латинські слова. Громада очі витріщила. Балабуха схаменувся, що він говорить не в академії, а в сільській церкві перед мужиками, й вдержав язика...
Служба скінчилась. Народ вийшов з церкви й почав говорити про нового священика.
– Та й довго ж держить цей піп у церкві. Вже, мабуть, і обід перестояв! – гомоніли баби.
– Що то пак він говорив? Чи про панщину, чи про щось боже? – гомоніли люди.
– Ат, верз щось таке, що й купи не держиться; ще й на кінці закувікав! – говорив титар.– Бог з ним, з цим непроханим попом. Нехай собі їде, звідкіль приїхав!
Громада зібралась коло церкви. Вийшов благочинний і почав вмовляти, щоб громада прийняла нового священика й дала йому кватиру або сплатила дом старого священика.
– Не хочемо, батюшко! Й кватири не дамо, й не сплатимо грунту покійного батюшки,– загомоніла громада,– ми будемо таки домагатись у владики, щоб Харитін був в нас за священика.
– Про мене,– як хочете, а я не маю права змінити, що постановив владика,– сказав благочинний,– новий священик зостанеться в вас на парафії.
– Воля ваша! Нехай зостається, але ми не будемо давати йому помочі.
Благочинний вговорював, вмовляв громаду й нічого не вдіяв. Балабуха зостався до котрого часу в дяковій хаті й пересвідчивсь, що йому приходиться погано. Він хрестив, ховав, вінчав, а люди або не платили йому нічого, або платили мало, а декотрі навіть носили хрестити дітей до сусідніх священиків. Громада знов нарядила посланців в Київ до владики просити за Харитона Моссаковського.
Тим часом Балабуха привіз у Вільшаницю й свою жінку. Олеся вбралась у сукню, пішла до церкви й стала поперед усіх людей перед іконостасом, а не в бабинці, де ставали старі матушки з дочками. Громада загула:
– Що це воно за пані! Прийшла простоволоса, неначе дівка. Чи надула спідниці, чи намостила обручів під сукню, що така товста; й не поважає громади, й господа зневажає: виперлась поперед усіх людей перед самі царські врата, мабуть, щоб піп на неї дивився, а вона на попа!
– Ми поламаємо на їй ті обручі! – загула громада.– Це якась чи панія, чи полька, чи, може, якась невіра!
Балабуха крутився, крутився й нічого не вдіяв. Вже він і титаря загоджував, і дідів загоджував, й говорив проповіді, котрих ніхто не розумів,– і все нічого не помогло. Громада стала гопки проти його. Люди не цілували його в руку, обминали на вулиці, а що за все гірше – не давали йому грошей. Олеся пожила з тиждень на черствім хлібі в дяковій хаті й поїхала в Хохітву до батька. Балабуха побачив, що в його руках і ключі од церкви, й ризи, і кропило, й кадило, та тільки не було чого їсти, йому доводилось або голодати, або шукати іншої парафії.
IV
Чутка про те, що Балабуха одбив вільшаницьку парафію од Моссаковського, швидко дійшла і в Чайки до Прокоповичів. Якийсь дяк був у Вільшаниці, заїхав у Чайки й передав звістку Прокоповичці. Отець Степан Прокопо-вич одпочивав у пасіці. Прокоповичка побігла в пасіку, трохи не поперекидала уликів і вскочила в катрагу. Прокопович спав, лежачи на спині й розкидавши руки й ноги. Прокоповичка вбігла, торгнула чоловіка з усієї сили й крикнула на всю пасіку:
– Чи ти знаєш, що сталося? Чи ти знаєш, що діється?
– Га? що? де? Пожежа! – крикнув і собі переляканий Прокопович, схопившись і сівши на лавці.
– Чи ти знаєш, що сталося? – крикнула ще голосніше Прокоповичка й вдруге штовхнула під бік чоловіка.
– Що? Церква горить? Дзвони на гвалт! Лізь на дзвіницю! – захрипів спросоння Прокопович.
– Лізь уже ти на дзвіницю та дзвони! Вільшаниця пропала й по цей день!