Пітьма вогнища не розпалює
- Автор: Бердник Александр Павлович
- Язык: украинский
- Жанр: Социально-философская фантастика
Электронная книга - «Пітьма вогнища не розпалює». Краткое содержание книги:
Масштаби сюжетної панорами: епоха трипільської культура, період формування Січі Запорозької (часи Байди), XX вік з аналізом феномена Гітлера й Сталіна, XXI вік з футурологічними колізіями, що чекатимуть на наших онуків.
Настав вечір. На вулицях містечка де-не-де спалахнули електроліхтарі, над цирковим балаганом зажевріла блакитна куля. По хідниках потяглися до майдану поважні пани з панями та панійками, а також сила-силенна простого робочого люду. Біля каси вихилявся блазень-штукар, рекламував майбутню виставку, запрошував купувати квитки. На майдані запрацювали всілякі атракціони. Люди в очікуванні цирку каталися на каруселі, товпилися біля яток, рундуків, кав’ярень, пили пиво, горілку, обсмоктували на всі лади майбутню подію.
Блазень повідомив, що вистава починається, бемкнув дзвін біля входу. Я зі своїм товаришем Тарасиком заздрісно дивився на всю ту людську мурашву, бо ж ми грошей не мали ані шеляга, проте сподівалися якось побачити циркову «кумедію». За Бугом тьмянів обрій, в небі догорало золотаво-пурпурне багаття заходу, базарний майдан весело загомонів, товпище потяглося до входу в шатро. Ми змішалися з тим потоком, намагаючись в дорослому річищі якось прошмигнути до приміщення, проте високі, жилаві хлопці в розкішній позолоченій уніформі схопили нас за шкірку і кинули, мов безпорадних кошенят, у кущі.
Ми посиділи трохи в заростях жовтої акації, чухаючи пом’яті боки, кидаючи люті репліки на адресу публіки, що спокійно і впевнено валом перла на видовище. Тарасик раптово перестав дивитися на юрму, перевів погляд угору. Я спостеріг, що він зацікавився верхів’я шатра.
— Що ти там загубив? — штовхнув я товариша в бік. — Чи довго нам тутечки вклякати? Треба щось робити...
— Я знаю, — радо озвався Тарасик.
— Що знаєш?
— Як побачити цирк. Глянь туди...
— Куди?
— Шатро бачиш?
— Бачу.
— А над ним?
— Дуб...
— Ну... Не кумекаєш?
— Ні, — признався я.
— Тоді сам ти дуб, — сердито зашепотів Тарасик. — Не треба нам жодних п’ятаків. Ми таке містечко собі осідлаємо, що ого-го! Краще, ніж в перших рядах. Згори ж все видно...
— Як же ти побачиш? Там же брезент... парусина...
— А ми проріжемо, дурню...
— А як уздрять?
— Хто? Ми дві невеличкі дірочки зробимо, щоб підглядати. А нас не побачать... Гайда!
— Страшно.
— Тоді я сам. Боягуз!
Мені стало соромно. Я зважився:
— Та ні! То я так...
Ми пробралися поза кущами до стовбура вікового дуба, хутко вичарапкалися до розложистих гілок на рівні циркового шатра. Лізли поміж темно-зеленої густючої крони безшумно, мов коти. Зупинилися над серединою шатра і осідлали товсті гілки.
— О! — вдоволено озвався Тарасик. — Розкішно! Можна щодня ходити. І хлопців знайомих привести...
— Ти що? — заперечив я. — Почнеться сварка, дізнаються дорослі. Не треба.
— Ну, гаразд. Давай ножика, проріжемо дірочки...
Покрівля шатра була ветха, ми лише трохи розширили дві щілинки, крізь які видно було кільце арени, потрушене золотистою тирсою, гомінливу публіку та замерлих біля входу уніформістів. У перших рядах сиділо все повітове начальство, було багато офіцерів, пані з панами сміялися, обмінювалися репліками, жінки обвівали розпашілі обличчя віялами. В середніх рядах розмістилася публіка простіша, а позаду набилося безліч робочого люду, серед тої маси там і сям розквітали дівчачі вишиванки — то були глядачі з містечкових околиць.
— Вже, — шепнув Тарасик. — Починається. Дивися і не диш!
Ми припали до отворів. Глядачі затихли, тільки хвиля гомону ще згасала в задніх рядах. Яскраві електросвітильники пломеніли вгорі. З темного входу з’явилася висока, худа постать в чорному костюмі, в білих рукавичках, з прилизаним волоссям. Обличчя людини було ніби жовтий пергамен. Воно мені здавалося подібним до мертвяка, я шепнув про це Тарасикові.