Глибокий мінус

Він допоміг Юркові вибратися з машини і лягти.

— Полеж, — сказав він, — переведи дух. А я поки що займуся рестом.

— Була б машина легшою… — промурмотів Юрко.

— Ну, мало що… Словом, лежи.

Колін поліз у ретаймерне відділення і, намагаючись уміститися там, знову подумав, що в такій обстановці будь-кому забило б памороки. Хвилин п'ять, а може й усі десять, він просидів, не роблячи нічого, просто дивлячись на рест — точніше, на те, що лишалося ще від нього. Зрештою, все залежало від точки зору. Якщо виходити із загальноприйнятих інструкцій, то з таким рестом хронувати не можна. Але, беручи до уваги конкретну ситуацію… все-таки залишилося ще куди більше комірок, аніж згоріло. Що ж, подивимося.

Він довго прилаштовував дефектоскопічний пристрій, який прихопив у багажнику. Потім, не зводячи очей з екрана, став поволі пересувати прилад від однієї комірки до іншої. В однорідній масі вцілілих комірок виднілися світлі прожилки. Монолітність порушена, але, можливо, це ще не переродження?

Колін застосував мім-тестер. Це була довга історія — підключитися до кожної комірки й дати стандартну напругу для перевірки. Врешті він упорався і з цим. Кожна з комірок витримала. Але ж під час роботи їм доводиться витримувати напругу вищу за стандартну, різниця ж тисків часу тут уже невелика…

А може, напруга буде й не така вже висока? Адже тут могло трапитися просто чергове коливання густини часу. Припустимо, цей період був вельми багатий на події. Детальної хронокарти ще нема, доводиться подорожувати наосліп. А коли так, то на наступній дільниці густина часу може навіть знизитися, і вони всупереч логіці і ймовірності все ж проскочать?.. Так, надія є, і треба рушати.

— Юрку! — покликав, вилазячи, Колін. — Юрку! — гукнув він голосніше. — Де ти? — І відчуваючи знайоме почуття гніву: — Що за дурниці!..

Він обійшов хронокар. Низька жорстка трава оточувала машину. На такій слідів не побачиш. Колін погукав іще кілька разів — відповіді не було, поклик відлунював біля недалекого дубового лісочка і вертайся до нього ослаблий та спотворений.

Колін заглянув до кабіни. Може, заснув у кріслі? Часу лишалося все менше, шукати було ніколи. Але й кабіна була порожня. Аркуш паперу білів на кріслі водія, денне світло, проникаючи крізь сіталову баню кабіни, затьмарювалось хмарками, що пробігали, і в такі хвилини в кабіні наставали сутінки та спалахували плафони. Спалахнули вони й тепер, і Коліну здалося, що папір ворушиться. Він похапцем схопив аркуш.

Розгонисті літери повзли вгору. «Пробач мені, я трохи схитрував. Почуваю себе добре, але машина перевантажена. Допомогти тобі нічим не зможу, тільки стану на заваді. Я чекатиму тут, узяв одну батарею. Поспішай. Хай щастить!»

Підпису не було, та й навіщо він? Одна батарея — це не доба. «А якщо все-таки затримаюсь? Коли раптом що-небудь? Бісів хлопчисько! Я вивіз його звідти, але ж не для того, щоб кинути в дорозі…»

Колін гукав ще хвилин десять, доки захрип. Він наказував і благав. Хлопець не здався — не вийшов, хоч Колін відчував, що він десь тут близько, та він і не міг відійти, далеко. Однак шукати його безглуздо, це ясно. Колін викинув на траву ще одну батарею. Останню, резервну. Звичайно, це не гарантія порятунку. Але кому з нас рятунок гарантований? Нікому. Проте результати експедиції — її звіт, бодай у тому вигляді, в якому він був нині, — мусять бути врятовані за всяку ціну.