![Відродження Нації [Історія української революції: марець 1917 р. – грудень 1919 р.] - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com](/uploads/posts/books/3/0/1/4/0/vidrodzhennya-nacii-istoriya-ukrainskoi-revolyucii-marec-1917-r-gruden-1919-r-download.jpg)
Відродження Нації [Історія української революції: марець 1917 р. – грудень 1919 р.]
- Автор: Винниченко Владимир Кириллович
- Год: 1990
- Язык: украинский
- Год: Вид-во політичної літератури України
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Відродження Нації [Історія української революції: марець 1917 р. – грудень 1919 р.]». Краткое содержание книги:
У дні тяжкі, у дні найтяжчі нашого народу я берусь за цю роботу. Майбутність України закутано в диму крівавої ненависти, неситого зазіхання ворогів, безсилля й знесилля нашого. Важко робити цю працю в потрібному спокою.
Але в свідомости ваги істини, в свідомости значіння щирого, нелукавого й чесного виявлення подій, я вживу всіх усиль, щоб одсунути від себе всяке національне чи партійне лицеприяття, одійти від усяких особистих сімпатій чи антіпатій і розглядати весь хід нашого руху в усій об'єктивности, на яку я зможу бути здатним.
Я не хочу писати історії в академичному значінню цього слова. Це мають пізніше зробити фахові дослідувачі. Моя мета перейти через усі етапи недавно-минулого, зв'язати їх, одкинути неважне й дати суцільний образ цих і радісних, і болючих часів нашої нещасної історії.
В. Винниченко. Семерінґ, 4. VII. 1919.
Що ж до середньої школи, то педаґоґічний з'їзд вимагав такого страхіття:
„1. Українські середні школи повинні бути засновані в найближчім часі. 2. Удержувати їх треба засобами казни. 3. В першу чергу треба одкривати ґімназії. 4. Середня школа повинна бути з спільною наукою. 5. Основувати всі середні школи не тільки по більших містах, але й по селах, а де населення цілком українське, українізувати й старі школи. 6. Професіональні школи одкриваються в міру потреби. 7. Наука української мови, історії й літератури обов'язкова в усіх школах на Україні. 8. В тих школах, де учні в більшости українці, в приготовляючій і в І-й клясі наука зовсім українська, а в инчих клясах тільки виклад мови й предметів українознавства, але по двох роках у всіх тих школах наука зовсім українська. 9. При українських гімназіях творяться російські паралельки там, де того вимагає значна меньшість руських. 10. Там, де покажеться значна меншість українських дітей, забезпечується виклад української мови”.
(Резолюції Педаґоґічного З'їзду в Київі 5-го квітня 1917 року).
І от проти такої „насильственной украинизаціи” руська демократія, руська буржуазія, руське чорносотенство й руський обиватель, скликаючи збори й з'їзди, палко обурено протестували.
І яку характерну для руської інтеліґенції, яку обмаслену єлеєм чистого розуму форму надавала своїм чисто звірячим емоціям!
Наприклад, телеґрама до міністра А. Мануйлова:
„Загальні збори союза комітетів батьків і педаґоґічних рад вітають у вашій особі першого відповідального міністра народньої осьвіти, який скасував шкільне кріпацтво; тепер ця школа вільна на шляху розвитку її виховання майбутніх вільних громадян, вільна в своїм національнім самоозначенню. Але (!) збори гадають, що тепер середня школа повинна зберегти свій основний за-гальноросійський характер з бажаним у ній курсом українознавства”.
А от, наприклад, ще один зразок. Телеґрама також, але від „Групи корінних Малоросів” (секція Югоросів, чорносотенців). „Новое Время” з 30 квітня вміщує цю телеґраму під таким заголовком: „Протест проти примусової українізації школи в Малоросії”:
„У вільній російській державі, збудованій на точно додержаних правних основах, усім громадянам повинна належати воля культурно-національного самоозначення й через те тим з малоросів, які вважають себе за українців, се-б-то за представників цілком окремого народу, повинна належати широка воля культурно-національного самоозначення, але тільки при умові недопущення ніяких проявів примусової українізації тих малоросів, які вважають себе руськими та при умові непорушного збереження за руською мовою значіння державної мови...”
І це ж усе говорилось у той час, коли ще не було зроблено ні одного розпорядження уряду про фактичне заведення української мови не то що в вищих чи середніх, але й нищих, народніх школах; коли не було видано на українізацію ні одної копійки з тих міліардів, які що року смоктались з українського народу; коли в Київі тільки на приватно-громадські кошти закладались українські ґімназії; коли уряд пальцем не кивнув, щоб хоч у якійсь мірі реалізувати свої прінціпіальні заяви про право українців на національно-культурне самоозначення.
6. Знамените „але” на ріжних підлевах.
І як надзвичайно цікаво виступало раз-ураз зараз же після отого нещасного, заялозеного „права національного самоозначення” оте „але”! У всіх, без виїмку, кляс і течій руського громадянства! Тільки на ріжних партійних підлевах.
Почнемо з чорносотенця:
„Кіевлянинъ” (12. IV. 17.):
„Змагання до культурно-національного самоозначення цілком природне для кожного народу й йому не треба ставити перешкод (!), але це завдання безумовно здійсниме й без автономії, лише при умові утворення широкої самоуправи, яка відповідала б місцевим краєвим ознакам”.
Ліберальний буржуа, кадет:
8-й всеросійський партійний з'їзд партії „народной свободи” від 10—11 мая 1917.
Кожна промова, кожний доклад починається з науково-обставлених, ліберальних заяв про „право національного самоозначення”, але „Партія народньої свободи для теперішнього моменту не вважає правильним розв'язання питання в напрямі утворення національно-теріторіальної автономії”. (Промова П. Мілюкова, голови партії).
Замісць того пропонується та сама кіевлянинська широка самоуправа, яка в кадетів називається „провінціальною автономією”.
Руський демократ, соціальдемократ-меньшевик:
Окружний з'їзд у Київі в перших числах мая (н. ст.). Референт, лідер партії: „Признаючи право націй на самоозначення, ми не ставимо перешкод (!) [цілком, буквально, так само, як „Кіевлянинъ”, що казав „не треба ставити перешкод”!] ніяким формам самоозначення, але активно піддержуємо тільки ту форму, яка не шкодить інтересам пролетаріату”.