Січеславщина (квадрологія)
- Автор: Чапленко Василий Кириллович
- Язык: украинский
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Січеславщина (квадрологія)». Краткое содержание книги:
,Дехто з хлопців сидів на садовій лавці, а Каленик Губенко притаковився нг. низькому пеньку, трохи не при самій землі зрізаному.
З усіх боків затуляв товариство густорозквітлий садок, а над головами їх попростягали яблуні свої біло-рожеві, як пухнаті крила, гілки, повні бджолиного гуду. Сонце ясними плямами лежало долі, на торішньому листі, що крізь нього ніжними шпичачками та згорнутими листочками вистромлювалась молода трава, ніж-нозелені вінчики квасцю. Тіняві ґратки рухались по землі від найменшого коливання гілок.
Товариство слухало Степана Дужка, приземкуватого парубчака, що розповідав про свої вночішні „ко-морні" походеньки. Це були такі походеньки, що про них він міг розповідати тільки тоді, як у гурті не було дівчат. Інакше сказати, Дужко (та й Гнат, що робив це мовчки) ще змішувався з народом, дарма що "формально" належав уже до „олії". Дужко вмів і тюкати незгірше від парубків. 1 Василь цим разом мало що чув з дурного Дужко-вого патякання. Ставши біля яблуні і взявшись обіруч за її крило-гілку, він думав про своє щастя. Голова його була занурена в рясноквітне, запашне, як мед, гілля: він так її, гарячу, прохолоджував.
— „Люба, рідна Сана", — думав.
Йому кортіло смикнути Гната за рукав, щоб сказати: „Бач, на моє вийшло. А ти казав: сміється"...
Але тут йому довелося уважніше прислухатися до розмови: Каленик з властивою йому задавакуватістю говорив, що, як тільки він захоче, всяка дівчина його
буде.
— І Оксана? — спитав іронічно Самсон (оці, власне, слова й стурбували Василя).
— Однаково, хто...
— ,,Овва!" — скрикнув подумки Василь, відчуваючи під ліктем, притиснутим до грудей (рука ж була на гілці), тріюмфальні стрибки свого серця.
Та тут вийшов уперед Мишко і, простягнувши до Каленика руку, промовив:
— Нумо в заклад... На що хочеш?
Гордий Каленик, дарма що сидів низько на своїм пеньку, подививсь на сміливого хлопця „згори вниз", мов би мовив: „І куди воно, сміття, лізе!" Проте вголос не вимовив ані слова, тільки сплюнув собі під ноги.
Мишко подержав якусь там хвилину руку в повітрі, а потім знов відійшов на своє місце.
— Коли буде анархізм, — обізвавсь, поправляючи свої окуляри, поет-філософ. Омелько Деркач, — тоді не можна буде казати „моя дівчина", „моя жінка". Анархізм — найдосконаліший суспільний лад: це безвлада...
Спинився, знов поправив окуляри, поплямкав губами (мав таку звичку), думаючи. Повів мову далі:
— Коли ти, Каленику, кажеш „моя", цим ти виявляєш хижий нахил до влади, самі слова „влада" і ^власність" одного походження. Влада царська, гетьманська, більшовицька чи якась інша — все це зло, і Цього зла, цієї тваринної спадщини людство повинно позбутись якнайперше. Он і в Шевченка, у „Сні", сказано:
„А я полечу далеко-далеко за синії хмари — немає власти, немає там кари"...
— А особливо гетьманська влада — зло, — вставив Василь. — Це поміщицька влада... Гетьман поміщик, царський генерал, він і говорити по-вкраїнському не вміє...
Усе це він проказав одним духом, а як скінчив, почервонів, згадавши свою причетність до таємної революційної організації.
Проте ніякої небезпеки в тому, що він говорив так гостро проти гетьмана, для нього не було, бо всі присутні були про гетьмана такої ж думки (хоч і єдности в їхніх поглядах теж не було: були серед них „есери", ,,есдеки", ліві й праві, анархісти тощо). А крім того, гетьманська влада була ще дуже нова і не встигла ще їм на розум дати тієї простої істини, що не завжди можна так вільно про владу говорити. А вони ж усі ввійшли в життя тоді, коли була воля слова, і не могли тепер навіть припускати, що можна жити, не висловлюючи того, що думаєш. Інакше сказати, вони про владу ще зовсім мало знали... були як діти в цьому розумінні, з усією своєю „філософією".
— ... Ти, Омельку, помиляєшся, — додав Василь, щоб приховати своє почервоніння: — влада потрібна,