Сини Світовида
- Автор: Бердник Александр Павлович
- Год: 1963
- Язык: украинский
- Год: Радянський письменник
- Жанр: Эпическое фэнтези
Электронная книга - «Сини Світовида». Краткое содержание книги:
Ех і красень же хлопець! Нічого не відгадаєш на його молодому обличчі. Губи стиснуті, очі примружені, постать в напруженні, мов тятива лука. Ось кому б стати вождем яровитів, хоч і молодий!
А Ратибор?! Глиця нікому не відкривав своїх потаємних думок, але давно вже він недолюблював старшого сина Кия, ще з того вечора, коли він пив чашу побратимства з Святобором. Ратибор був завжди холодний, злий, ніколи не мав близьких товаришів, відзначався жорстокістю. І навіть те, що сталося в останній битві, тривожило досвідченого Глицю. Як трапилося, що весь загін Ратибора потрапив у пастку? Де були вартові, чому жоден з них не вирвався до своїх? Глиця хотів відкрити свої сумніви перед вождем, але не смів у перші дні після поразки, а потім — цей похід…
— Готуйся, — почувся голос Святобора.
Глиця здригнувся, прислухався. Геть чорні думки, майбутнє покаже, де кривда і де правда! Таємне ніколи не буває вічним — мов туман під сонцем, розсіюється воно в потоці бистроплинного життя…
Дружинники приготували луки, насторожилися. Сходило сонце, між клаптями туману засиніло небо. Почувся гомін, іржання коней, брязкання зброї.
— Ведуть! — схвильовано прошепотів хтось.
— Тихо! — суворо обірвав Святобор. — Всі бачать!
Хвилі туману розступилися, показався гурт полонених. Святобор весь затремтів від незвичайного хвилювання і напруження. «Яр-боже, Світовиде ясний! Ти вітаєш нас своїми теплими променями. Осліпи ворогів, дай нам сили!..»
На шиї в кожного полоненого — дошка з двох шматків. Вони зв’язані по три. Тридцять чоловік. Десять рядів.
А хто це спереду? Ратибор! Ну, звичайно, він! Він не прикований до своїх товаришів. Може, козари задобряють його, щоб потім одержати великий викуп у Кия?
І все-таки в душі Святобора тінню, майже непомітним привидом, промайнула неприємна думка. Він на місці Ратибора не йшов би так, окремо від товаришів! Ганьба — так всім ганьба, порівну.
А втім — геть такі думки, треба діяти!
Ось вже виповзли з туману козари. Скільки ж їх? Не менше п’ятнадцяти. Всі на конях.
— Небагато. Справимося! — одними вустами ворухнув Святобор.
Глиця мовчки хитнув головою.
Юнак озирнувся на товаришів, глибоко вдихнув повними грудьми повітря.
— Гей, хлопці! — тихо, але владно сказав Святобор. — Вдаримо на проклятих! Не осоромимо мечів Києва!
Глиця аж засяяв радістю, почувши такі слова. Гарячіше забилося серце, рука твердіше стиснула меч. А хлопці вже ледве стримували себе.
— Починай! — крикнув Святобор.
Мов сердиті джмелі, вилетіли з кущів одинадцять стріл. Сім козарських вояків зі стогоном повалилися на землю. Знявся крик. Полонені змішалися.
Тоді почулося грізне іржання, і з лісу вискочило одинадцять дружинників. Ранкове проміння сонця блиснуло рожевими стрілами на мечах.
Святобор налетів на уцілілих вартових, мов буря. Зав’язався бій. Ратибор десь зник. Над полем, з туману, полинули звуки тривожних рогів.
Полонені впізнали своїх, захвилювалися. З їхнього гурту почувся гучний крик:
— Зрада, Святоборе! Зрада! Ратибор зрадник!
Святобор очманіло подивився навколо. Глиця з хлопцями добиває вартових. Про яку зраду кричать полонені? Ратибор? Де він! Чому він зрадник?
— Тікай, Святоборе! Зрада! — пролунав знову застережливий крик. — Ратибор продався козарам, він зрадив увесь загін!
— Взяти їх! — прогримів удалині гучний голос Ратибора, і в повітрі покотилися войовничі крики сотень козар.
З тирси з’явилися нові ряди ворогів, з-за могили вилетіла козарська кіннота.
О, прокляття! Значить, це правда? Сумніви, неясна підозра, слабкі тіні недобрих почуттів, які ховалися глибоко в душі. Ви віщували страшне лихо для Києва!
— Відступайте до Рубіжної! — крикнув Святобор до полонених. — Там тридцятеро коней. Ми прикриємо відступ!
Полонені розбивають колодки, хапають мечі і рогатини вбитих козар. Та що вдіють виснажені вояки проти хмари ворогів?
Стіною насувається козарська кіннота, вона задавить, затисне жменьку сміливців.
Серце Святобора здригнуло. Та в наступну мить жагуча ненависть заповнила груди. Смерть зраднику!
Вал ворогів ударив з гиком і свистом на яровитів. Дзвонять, крешуть іскри мечі. Славно б’ються хлопці-кияни, мов лозу, кришать-рубають поганих козар.
Ген майорить постать брата. Ні, він не брат — огидний, чорний зрадник! Він на коні, в його руках меч.