Сестри Річинські. (Книга друга. Частина перша)

Старий подивився на нього боязкими очима:

— Що мені з тобою робити? І боюся, і мушу тобі сказати правду. Не можу тобі збрехати… Вони змогли, а я не можу… Такі вже чортячі очі в тебе, що, вбий, не можу їм збрехати. Та коли ти мене зрадиш, Броник, то кажу тобі: життя мені в цій хаті не буде. Це я тобі точно кажу…

— То ви мені, виходить, не вірите?

— Ей, або не знаю, що мені, бідному, робити? І хочу, і боюся. Нещастя моє, що випив. А знаєш, як випив? Гадаєш, пішов до корчми та й нажльопався, як свиня? Ні, впився по-дурному, по-бабськи, можна сказати. Я тобі кажу… Ти чуєш мене? Принесла стара тут спирту та й каже: поналивай у бутлі з наливками. Та покуштуй, каже, аби не було ні заміцне, ні заслабе, розумієш, щоб у сам раз було. А я як зачав куштувати, то ади, що вийшло…

— Та вийшло, бачу, що вийшло. Але ви ще не сказали, хто мене обдурив.

— Ей, ти таки направду не знаєш чи тільки вдаєш, що не знаєш? — прискалив око старий Кукурба. — А мені здається, що ти вже здогадався. Га?

— Та кажу вам, що ні про що не здогадуюсь.

— То я тобі скажу, тільки, Бронику, ясний шлячок тебе трафить, як ти хоч слово писнеш. Слухай, дай сюди вухо, бо то знаєш… я не мав би що в цій хаті шукати. Точно тобі кажу. Слухай, ти, Сташка — не вагітна. Аби я так до ранку не дочекав, коли не кажу правду. Це вони так, точно тобі кажу, придумали із старою, щоб тебе оженити…

Холод усередині став ще гостріший. Підозра, яка прошила йому мозок при перших натяках старого, виявилася правдою. Завадку пройняло таке почуття, ніби його пограбував приятель, якому він довірився і пустив ночувати до хати.

Майбутній тесть, здавалося, не помічав враження, яке справили на Бронка його слова. Він тепер ще зайнятий обороною своєї особи:

— Ну, що з того, що я випив? Випив, бо випив. Але робити дурня з порядної людини таки не дам. А вони хитро придумали. Це мамунця її так навчила. То собі мамунця. Я тобі кажу, Бронику, що жінку, а що тещу будеш мати. Тещу ще ліпшу, ніж жінка… Га… Га… Але, Бронику, свиня, як ти мене зрадиш, то мені доведеться хіба виступати з цієї хати. Ти — анічичирк. Вдавай, що нічого не знаєш. А вже як будете по шлюбі, як лежатимете під периною, яко чоловік і жінка, то ти скажеш їй тоді: «Ах ти, стерво, ти мене хотіла обдурити? Аво, не обдурила, бо я й так усе наперед знав… Ха… ха…» То буде сміху, Бронику.

Бронко вже не слухав дальших теревенів старого. Вийшов надвір, бо в хаті душила його стеля, запах жареного м'ясива всуміш з корінням. І та п'яна морда просто дратувала його.

На свіжому повітрі і думки його повернулись в інший бік.

Дурень він, і то ще в квадраті. Як же соромився тепер своєї наївності. Дати так обвести себе довкола пальця. То треба справді неабияким ідіотом бути. Скільки разів випитував її у своїй сліпоті про стан здоров'я, скільки разів наполягав, щоб розказувала йому, як воно поводиться в її лоні. А та, не моргнувши оком, дивилась йому у вічі і фантазувала, а він, дурень, вірив їй. А хіба не було так, що приносиш, було, їй винограду. І хоч вона силою впихала йому грона до рота, і хоч він іноді мав велику охоту освіжити собі горло, та все ж відмовлявся від цих розкошів, аби його синкові (шляк би тебе, ідіоте, трафив) більше дісталося.