Заручені [I promessi sposi - uk]

І по цій мові він пішов, уклонившись донові Абондіо не так низько, як звичайно, й глянувши на того не стільки шанобливо, як велемовно.

Вийшовши на дорогу і — вперше за весь час — прямуючи без усякого бажання до будинку своєї нареченої, Ренцо з обуренням простежував подумки щойно скінчену розмову і чимраз більше вважав її дивною. Холодний і ніяковий прийом з боку дона Абондіо, його мова, плутана й запальна водночас, його сірі очиці, що безперестану бігали врізнобіч під час розмови, ніби боячись зустрітися зі словами, які вилітали з уст, його вдаваний подив, наче він уперше чує про вінчання, вже домовлене з ним так твердо, а найбільше — його постійні натяки на якусь важливу обставину, без ясної вказівки, в чім річ,— усе це разом узяте наводило Ренцо на думку, що тут криється якась таємниця, несхожа на те, в чому намагався переконати його дон Абондіо. На мить юнак спинився у ваганні, чи не вернутися йому, щоб приперти дона Абондіо до стіни й примусити заговорити напрямки, але, звівши очі, побачив Перпетую, яка йшла попереду й звернула в городець за кілька кроків від будинку. Ренцо гукнув до неї, коли вона відчиняла хвіртку. Прискоривши ходу, він наздогнав Перпетую, затримав біля входу і, намірившись вивідати щось певніше, вирішив поговорити з нею.

— Доброго ранку, Перпетує. А я сподівався, що ми сьогодні з вами гарно погуляємо.

— Що вдієш... На все воля божа, бідний мій Ренцо.

— Скажіть мені дещо, коли ваша ласка. Цей непутящий синьйор курато намолов мені такого, чого я так гаразд і не розібрав; тож поясніть мені до пуття, чому він чи то не може, чи то не хоче повінчати нас сьогодні?

— Ой, невже ви вважаєте, що я знаю секрети свого хазяїна?

«Я так і знав, що тут якась таємниця»,— подумав Ренцо. І, щоб витягти її на світ божий, провадив далі:

— Ось що, Перпетує, будьмо друзями: розкажіть мені, що знаєте, допоможіть бідному хлопцеві.

— Кепська річ — народитися бідним, любий мій Ренцо.

— Атож,— підтакнув він, чимдалі дужче укріплюючись у своїх підозрах, і, намагаючись підступитися ближче до справи, докинув: — Правда ваша, та чи ж воно гоже священикам погано ставитись до бідних?

— Послухайте, Ренцо, я нічого не можу сказати, бо... нічого не знаю; але можу запевнити вас в одному: мій хазяїн не хоче кривдити ні вас, ані когось іншого,— він тут ні при чому!

— А хто ж тут при чому? — спитав Ренцо з найбайдужішим виглядом, але його серце при цьому аж завмерло і він увесь насторожився.

— Кажу ж вам, що нічого не знаю... А от за свого хазяїна я заступлюсь, бо мені боляче слухати, коли його звинувачують у бажанні вчинити комусь неприємність. Бідолашний! Якщо він чимсь і грішний, то тільки надмірною добрістю. А оті негідники, тирани, люди, котрі не знають страху божого, геть знахабніли...

«Негідники! Тирани! — подумав Ренцо.— Це аж ніяк не стосується духовного начальства».

— Ось що,— мовив він, через силу приховуючи чимраз більше хвилювання,— ось що: скажіть мені скоріше, хто це.