![Доктор Серафікус. Без ґрунту [Романи] - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com](/uploads/posts/books/2/9/2/7/0/doktor-serafikus-bez-gruntu-romani-download.jpg)
Доктор Серафікус. Без ґрунту [Романи]
- Автор: Домонтович Віктор
- Год: 1999
- Язык: украинский
- Год: Критика
- ISBN: 966-7679-06-3
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Доктор Серафікус. Без ґрунту [Романи]». Краткое содержание книги:
* * *
«Домонтович завжди був переконаний, що літературний твір пишеться для читача і повинен бути, насамперед, цікавим. Він мав смак у літературних експериментах, але він не вдавався до них у власних творах. Точніше: літературне експериментування могло бути в його творі, але пересічний інтелігентний читач не повинен був його помічати. Натомість твір мав його, читача, захоплювати перипетіями сюжету, нагнітанням настрою, інтеліґентною пікантністю, несподіваністю думки або фрази… Наслідок цього той, що твори Домонтовича можна й приємно читати, а водночас вони ховають у собі більше, ніж видно на поверхні.
Рецензенти трьох книжок Домонтовича, виданих у Києві 1928–1930 p., одностайно нападають на ці видання за їхній еротизм, який вони одначе в тій пуританській системі навіть не наважуються назвати цим страшним словом, то заступаючи його „психологізмом“, „психологічним заглибленням“, „порпанням в індивідуальних почуттях“, „інтересом до вузько-інтимного життя, до подробиць особистих взаємин“, „інтимним матеріалом“, то відсилаючи читача до паралелі з творами, особливо романами, Винниченка або Анрі де-Реньє…
Одну рису Домонтович поділяє зі своїми друзями з київського ґрона [неокласиків] — багатство літературних асоціяцій… Відкриє їх і відчує їхній смак той, хто знає ці приховані натяки, напівцитати, напівперекази… Повісті і оповідання Домонтовича можна читати просто як літературні твори. Але ще більшу приємність матиме той, хто зможе відкрити в них другий плян — плян алюзій і ремінісценцій, складне плетиво яких робить з твору майже свого роду коляж».
Юрій Шевельов, 1984
Вер і Корвин знаходили спільні думки й спільний ґрунт.
В теорії нової культури вони вводили апологію людини, її бажань та її активности. На прапорі свого ентузіязму вони написали: активність людини.
Людські почуття злиденні й недосконалі, бо людство воліло вдосконалювати техніку мистецтва і нехтувало з того, щоб удосконалити бажання. Людство призвичаїлося цінити культурні цінності, що виростали з нездійснених бажань, замість того, що культивувати бажання як культурні цінності. Цивілізоване людство культурне у своїх мистецтвах, але воно лишилося варварським у своїх почуттях і бажаннях.
Вайле, німецький етнолог, свою книжку про дикунів назвав «Die Kultur der Kulturlosen», тим часом книжку про сучасне цивілізоване людство годилось би назвати «Die Kulturlosigkeit der Kulturellen».
І все ж таки в своїх спостереженнях щодо Вер Корвин трохи помилився: Вер не була танцюристка. Це було випадкове й не довге захоплення. Вона не обминула студії при курбасівському «Молодому театрі» у 1918 році, але це вона зробила в добу захоплення Далькрозом, Дункан, фізкультурою, біомеханікою, ритмічними вправами, цирковою акробатикою, принесеною в театр, — отже, коли традиції клясичного танцю почали підупадати, а захоплення ритмікою тіла стало загальним.
Немає жінки, яка б не припускала, що в неї сховані таланти актриси. Вер була жінка, — отже, вона уявляла себе — принаймні деякий час — акторкою.
Вайлд розповів історію однієї дівчини, що була видатною акторкою доти, доки не покохала. Вона загубила в собі акторку, коли відчула в собі жінку. Бідне дівча! — воно не вміло підносити свої почуття на ступінь театральної гри і своє кохання перетворювати на тонке й вишукане мереживо мистецтва. Сібілла Вен була надто щира й наївна.
Вер — навпаки! Вер тільки тому й вступила до студії, що була жінкою. Жіночий інстинкт досягав у неї того ступеня природної витончености, коли він може замінити талант і висунути з натовпу. Бути жінкою — мистецтво, як грати в пінґ-понґ, дириґувати оркестрою й брати призи на шахових турнірах. Манерну індивідуальність Вер приймали за прикмету справжньої талановитости. Вона користувалась успіхом. Їй бракувало техніки, її пуанти не завжди були бездоганні, але в особистій вдачі Вер було так багато умовної декоративности й штучної орнаментальности, що їй належало лише бути собою, за нею визнали першорядні здібності.
Приятелі їй плескали. Знавці, з властивою їм педантичністю в своїх уподобаннях і присудах, відрізняли не на користь Вер уміння бути жінкою від уміння клясичного танцю.
В житті Вер була одночасно акторкою й собою. Вона грала себе… їй хотілося плескати, коли у вітальні абож каварні з особливо химерним мрійним жестом вона запалювала цигарку абож куштувала хрумку меренґу й змітала крихти з білого свого убрання. Пити каву й запалювати цигарки — наука не легка й відповідальна, як і останнє напруження тіла у змаганнях на 100 метрів.
Вступивши до студії, Вер віддалась упертій праці, але задовольнилася з перших успіхів і перших визнань. Вона казала, на свій кшталт варіюючи Цезареву формулу:
— Я захтіла! Я досягла! Я зреклась! Навіщо продовжувати? Повторити те саме в столицях і, може, за кордоном з тим, щоб, може, колись Андрій Левенсон в «Майстрах балету» або хто інший присвятив мені кілька рядків з гострою й іронічною оцінкою? Чи варт змагатись, щоб досягти того, що не варте досягнень!
Коли після перших успіхів Вер кинула студію, її не зрозуміли.
— Чому?
Пояснення, що їх давала Вер, нічого не пояснювали. Шукаючи правдоподібних арґументів, вона посилалась на брак шанолюбства.
— Мені бракує шанолюбства. Цей успіх мене не вдовольняє. Навіть галасливий джазбандний реклямований успіх на великих сценах Парижу, Відня й Нью-Йорку не задовольнить мого шанолюбства. До того ж я боюсь, що за наших часів театральне мистецтво втратило свій сенс.
Можливо, це останнє грало найбільшу ролю. Вер усвідомлювала, що культ естетного пасивного формалізму, одірваного від життя й сучасности, відходив у минуле. Ще нічого не знавши про новітні течії в житті й мистецтві, вона прийшла до аналогічної думки про «атеїзацію мистецтва». Мистецтво, відокремлене від життя й замкнене в собі, зникає. Колишні типи концертів одмирають, музика механізується, мистецтво набирає спортового характеру. Фізкультура й спорт успішно конкурують з виставами, футбольні й баскетбольні змагання на стадіоні відбивають одвідувачів з театру, пляж здається привабливішим від балетного спектаклю. Дівчина, що стрибає в воду з трисажневої вежі, викликає не менше подиву, як балерина з її вишуканими пуантами й крицевим носком.