Гаррі Поттер і в'язень Азкабану (з ілюстраціями)

- ...або запитаємо Фреда й Джорджа: вони знають усі потаємні виходи з замку..

- Роне! - вигукнула Герміона. - Гаррі не можна виходити зі школи, доки Блек на волі...

- Саме це мені й скаже Макґонеґел, якщо я звернуся до неї по дозвіл, - зітхнув Гаррі.

- Але з ним будемо ми! - не здавався Рон. - Блек не наважиться...

- Ой, Роне, та не мели дурниць, - скривилася Герміона. - Блек серед білого дня підірвав купу людей! Невже ти гадаєш, що він побачить нас і побоїться нападати на Гаррі? - 3 цими словами вона почала розв'язувати кошик з Криволапиком.

- Не випускай! - крикнув Рон, але було вже пізно. Криволапик м'яко вистрибнув з кошика, потягся, позіхнув і скочив Ронові на коліна. Кишеня на Ронових грудях затремтіла, і він сердито відіпхнув кота.

- Забирайся звідси!

- Роне, перестань! - розгнівалася Герміона.

Рон не поліз би за словом у кишеню, але саме тієї миті заворушився професор Люпин. Усі троє завмерли, але професор просто інакше вмостив голову та й далі собі спав з напівроззявленим ротом.

«Гоґвортський експрес» рухався все далі на північ, і краєвиди за вікном спохмурніли, а небо затягли хмари. По коридору сюди-туди бігали учні. Криволапик тим часом умостився на вільному сидінні, повернувши свою плескату морду до Рона. Його жовті баньки втупилися в заповітну Ронову кишеню.

О першій годині у дверях з'явилася пухкенька відьма з візочком, повним їжі.

- Як гадаєте, може, розбудити і його? - кивнув Рон на професора Люпина. - Здається, йому не завадило б попоїсти.

Герміона обережно підійшла до Люпина.

- Е-е... пане професоре... Даруйте... пане професоре...

Він не ворушився.

- Не журіться, любі, - заспокоїла їх відьма, простягаючи Гаррі цілу гору тістечок з казана. - Як прокинеться і захоче їсти - я буду біля машиніста.

- Сподіваюся, він справді спить? - насторожився Рон, коли відьма зачинила двері. - Тобто... він не помер, ні?..

- Та ні, дихає, - прошепотіла Герміона і взяла в Гаррі тістечко.

Хоч професор Люпин і не був надто привітним сусідом, але його присутність у купе мала свої переваги. Пополудні, коли за вікном почав іти дощ, а пагорби вкрилися мрякою, у коридорі знову почулися кроки, і в дверях виринули троє найненависніших їм осіб: Драко Мелфой та його приятелі - Вінсент Креб і Ґреґорі Ґойл.

Драко Мелфой і Гаррі ворогували ще з першої поїздки до Гоґвортсу. Мелфой, що мав бліде, гостре і хронічно єхидне обличчя, належав до слизеринського гуртожитку. Він, як і Гаррі, був ловцем своєї команди з квідичу. Кремезні й мускулисті Креб і Ґойл виконували роль Мелфоєвих посіпак. Креб, вищий на зріст, стригся під «макітру» і мав товстезну шию. У Ґойла було коротке, жорстке волосся і довгі, мов у горили, руки.

- О, кого я бачу, - як завжди, ліниво протягнув Мелфой, прочиняючи двері купе. - Потік і Візлик.

Креб і Ґойл тупо загиготіли.

- Карочє, Візлик, я чув, що твоєму старому цього літа нарешті привалило трохи бабок, - сказав Мелфой. - Твоя стара на радощах, мабуть, померла, га?