Легенди Старокиївські
- Автор: Королева Наталена
- Язык: украинский
- Жанр: Мифы. Легенды. Эпос
Электронная книга - «Легенди Старокиївські». Краткое содержание книги:
До книжки ввійшов цикл «Легенди старокиївські», написання яких було завершено на початку 40-х років минулого століття. Це 25 легенд-оповідань, кожне з яких містить цілий комплекс ідей, думок, фактів, спостережень, художніх перевтілень. Тематично вони поділені на: легенди скіфські, легенди княжої Русі і легенди, пов’язані з Києво-Печерським монастирем.
Таж було запізно вже: впало слово Свангільдиної присяги, боги чули його, а тіні предків були свідками.
– Пізно, – спокійно промовив Хорив до Ерика, – Беремо за ніщо твою загару: ненагідна вона. Годиться діві вчинити вибір, – так говорить старий, мудрий закон норманський. Може виріктись долі жіночої, коли приймає долю мужеську.
– Як закон, то закон – до кінця! – метнув блискавки з чорних очей Ерик, – Хто вирікся долі жіночої, не сміє мати мужа до смерті. Най же присягне перед нами, що серця свого жодному не віддасть і слова любові від неї ніхто не почує.
І, неначе підстрелена мева, впала тиша у присмерк великої зали, під вирізувані, зчорнілі дубові сволоки широкого виспру. Лиш у великім ватрані тріщали могутні стовбури порубаних ялин і кидали між стурбованих людей снопи іскор. А за вікном тихенько хитали вітами, повні снігового навису велетні дерева й немов сумно лунав голос віхоли:
– Свангільд!.. Щаслива Свангільд!..
І зрозуміла сестра вікінгів: сходить на неї віщий дух. Йде з ночі, з країни, де нема часу і не буде. З країни, де круг вічності без початку і без кінця. Свангільд зробила рішучий крок до ватрана, швидко вилила з посвятного рогу троїстим надгоном вина, вкинула дрібку солі, що взяла з вівтаря хатніх богів й додала до своєї офіри зерно запашної смоли. Над кадильним димом простягла білі руки й обернулась до вікінгів:
– Вам, браття, буду віщою жрицею. Стану біля вівтаря богів ваших, щоб з димом кадила та офір возносити й молитву свою.
На Ерика не кинула й погляду Не в мові з ним, ніби його не в цій світлиці, айв світі не існує.
Мов свічкою припалила Ерика образа, смикнув біль нестерпний, навідліг жбурнув свої шлюбні дари у вогнище ватрана й високо підніс угору голий меч:
– Най же першою твоєю офірою, жрице жорстока, стане моє молоде життя! – й холодне лезо Ерикового меча вгасило переповнене кров’ю його гаряче серце. Впав юнак на руки Кніва, а із заповнених кривавою піною уст зірвався прокльон передсмертний: – Останньою ж офірою най станеш ти сама, якщо серце твоє пізнає любов бодай і в стократь меншу, як та, що нею було повне моє…
Збулася Свангільдина мрія: подались брати в невідому країну на теплий південь. Не була там пекельна спека, таж радісне тепло напувало всю землю, в тихій блакиті спокійних вод плескались срібнокрилі лебеді, повітря дихало ароматами стиглих овочів, а над морями безкраїх степів дзвенів синій дзвін безхмарного неба. Було так написано в таємних рунах волею Передвічного, щоб не тільки знайшли ту країну, але ж словом мудрим – не мечем і не вогнем – здобули її.
Кий сів князем на престолі. Щек воєводою став над військом цілої землі. А Хорив – справедливий і мудрий – став суддею розважним на сторожі правди. Діва ж Свангільд звеліла поставити свій город – городище при храмі Тора, там, де невеличка блакитною стьожкою в зеленій луці гомоніла безіменна річка, несучи свої веселі співи на розраду могутньому Дніпру.
– Хочу бути і я, мов річка ця, безіменною при братах-володарях, – сказала Свангільд, – Не знайде мене Ерик, що заклявся:
«Мені ти обіцяна, моєю й будеш, бо найду тебе скрізь».
А отже «кучерявий юнак» був уже близько, в цій-таки землі. Ось ранком випливає його тінь з рожевої імли, що парує над Дніпром. Ось з кадильного диму об’явиться його міцна рука з мечем закривавленим. Ось у вечірнім присмерку на цілий зріст стоїть-коливається над тихою Свангільдиною річкою. Очі заплющені – й не бачить він Свангільд.
І уста має міцно стиснені, безкровні, бліді, неворушкі. А отже, немов пронизує Свангільд гострий погляд чорних палаючих очей, а мовчазні уста нагадують:
«Обіцяна – будеш моєю…»
І в темній ночі крижані кайдани стискують Свангільдине серце. Чи ж втече вона від долі? Чи ж не марно покинула сизі хвилі холодного Балту? Бо ж покинути землю – одно, але долі не кинеш по дорозі: вона – все при тобі.
І в радіснім краю, оточена почетом юних дівчат, відданих служебниць, покірливих, слухняних рабинь і рабів, – невесела живе Свангільд-князівна. Не до людей на дозвіллі іде вона – все до своїх лебедів, що їх сотки розмножила при своїм городищі. В горі ближчі тварини, ніж люди. Аж посполиті люде помалу гомонять, таємно шепочуть: