Мобі Дік, або Білий кит

Таке пояснення розвіяло таємницю, яка щойно здавалася мені незбагненною, і довело, що хазяїн, можливо, і на думці не мав з мене глузувати; але що я міг подумати про гарпунера, який в ніч з суботи на неділю блукав вулицями у такій злодійській справі, як торгівля головами мертвих язичників?

– Ви вже мені повірте, хазяїне, цей гарпунер – людина небезпечна.

– Платить він вчасно, – відповів хазяїн. – Погляньте, вже давно споночіло, пора спати. Кажу вам, ліжко там просто чудове. Ми з Салі спали на цьому ліжку з тої ночі, як побралися. Дебеле, міцне ліжко. Двом місця з головою вистачить – хоч танцюй. Поки ми на ньому спали, Сал клала в ногах ще й нашого Сема і малого Джонні. Та одного разу мені наснилася якась бридня, я став хвицатись і скинув Сема на підлогу, і він мало не зламав руку. Отоді Сал і сказала, що це не діло. Та ходімо мерщій, самі подивитеся.

Кажучи це, він запалив свічку і тицьнув її мені, пропускаючи мене вперед. Я все ще вагався, і він, кинувши погляд на дзиґарі в кутку кімнати, вигукнув:

– От і неділя! Цієї ночі ви вже не побачите свого гарпунера. Певно, став на якір деінде. Ходіть-бо, ходіть! Ви йдете чи ні?

Я повагався ще мить, потім ми зійшли сходами нагору, і я опинився в тісній, промерзлій, мов устрична мушля, комірчині, посеред якої справді стояло страховидне ліжко – таке велетенське, що в ньому вільно могли б лягти спати чотири гарпунери.

– Отож, – сказав хазяїн і поставив свічку на стару матроську скриню, що правила за підставку для умивального таза і за стіл, – влаштовуйтесь зручненько. На добраніч.

Я відвів погляд від ліжка, озирнувся, та його вже не було.

Тоді я відгорнув ковдру і схилився над постіллю. Вона не була вишуканою, але після ретельного вивчення я визнав, що в неї можна лягти. Потім я почав роздивлятися кімнату, проте не побачив тут інших меблів, окрім ліжка, скрині-столу, сяк-так збитої полиці, чотирьох стін і камінного екрана, обклеєного картинками із зображенням чоловіка, який убиває кита. З предметів, що не належали до умеблювання кімнати, тут містилося складне і перетягнуте мотузками ліжко, кинуте в куток на підлогу, а замість сухопутної валізи – великий матроський мішок, у який, напевне, був запхнутий весь гардероб гарпунера. Крім того, на полиці над каміном лежала низка кістяних рибальських гачків чудернацької форми, а в головах коло ліжка стояв довгий гарпун.

А що це лежить там, на скрині? Я взяв цю річ у руки, підніс до світла, помацав, понюхав і всіляко намагався зробити хоч якийсь висновок щодо її призначення. Я міг порівняти її хіба що з великим килимком, оздобленим по краях маленькими дзвіночками – наче голки плямистого дикобраза на халявах індіанських мокасинів. Посередині цього килимка був отвір, точніше, вузький розріз, подібний до того, що ми бачимо в плащах-пончо. Та хіба міг гарпунер при здоровому глузді нап'ясти на себе цей килимок і в такій удяганці блукати міськими вулицями? Я знічев'я приміряв його на себе, і він, наче мішок з поклажею, прихилив мене до землі – цупкий, кошлатий і, як мені здалося, вогкуватий – не інакше як таємничий гарпунер розгулював у ньому під дощем. У цьому вбранні я підійшов до уламка дзеркала, притуленого до стіни. Такого одоробла я ще в житті не бачив! Я так квапився здерти його з себе, що мало не задихнувся.