Іван і Чорна Пантера

Дід дивився на них обох, і очі його стали сльозитися, а руки тремтіти. Враз він забухикав, затрясся. Кашляв довго й натужно, все не міг ніяк зупинитися. Затуляв рота долонею, а кашель і через неї просочувався.

— Вибачте, — сказав, коли нарешті перестав.

— Нащо ж ти прийшов? — спитала мама Панаска діда.

— Хіба не бачиш? — сказав дід. — Сина повидіти перед смертю хотів. Та й тебе. І померти біля вас, якщо дозволите…

— Померти? Он як! Він прийшов до нас умирати?!

Мама Панаска взялася руками в боки. Схожою стала на пантеру, тико білу, подумав Іван.

— А де ти раніше був? Де ти був, коли я з цим нещасним дитям мучилася? Чого ж ти, як заєць, посеред поля його покинув?

— Бо дурний був. Бо…

— Він був дурний! — Панаска змахнула руками, от-от полетить, здавалося. — А теперка, перед смертю, порозумнів, так виходить? Добрий розумник!

Чоловік перед ними мовчав і знову закашлявся. Іван уже зрозумів, хто то такий. Хто то. Нивже його батько, про якого він стико думав-передумав? Теплий жаль розлився Івановими грудьми.

— Мамо, — простогнав Іван. — То наш тато?

— Тато? Приблуда гаспидська, Юда Скаріот, а ни тато, — гримнула мама Панаска. — То тая паскуда, що тибе, маленького, нещасного, покинула разом зи мною, як узнала, яким ти будеш. Бач, тілігенське, вчительське званіє ни позволяло йому мати такого сина! Стидно йому було, в дурдом тебе хтів оддати. А як я не згодилася, то здимів, як тая кулька гамняна.

Мама Панаска схопила діда — тата Миколу — за плечі й стала трясти. Тоді зіштовхнула з лавки. А як він упав, сказала:

— Вимітайся з-перед меї хати, щоб ни мої, ни людські очі не бачили твого смердючого подобія. А ни забереся, міліцію покличу, альбо й наших кукуріцьких хлопців. Вони тибе у два щоти у рів якийсь викинуть. Там і здохнеш дострочно. Так що по-доброму вимітайся. Ще до ночі.

З тим мама Панаска і пішла до оселі. Побіля порога оглянулася.

— А ти чого стовбичиш, як гнилий пень коло болота? — до Івана. — Марш до хати, жених застовбичений. Свиню пора годувати, пійло поможеш робити.

Іван, зиркнувши на батька, що поповз до лавки і сперся на неї, щоб звестися, мусив плентатися за мамою. Ноги в нього були, наче ватяні, а тіло геть задерев’яніло. Його дрібно-дрібно калатала пропасниця. Губи то розтулялися, то стулялися. Розумів, що треба щось сказати батькові на прощання, али що?

Так він заплентався до хати.

— Чого ти як з хреста знятий? — спитала мама. — То ж наволоч. Сволочина безпутня і безпросвітня. Він і мене, й тебе кинув. То ж таке потороччя…

Мама казала щось далі. У Івановій голові загуділо і гуділо чимдужче. Він стис руками голову, щоб вона не одірвалася й не полетіла хтозна-куди.

— Мамо, хата кудись пливе, — прошептав Іван.

Мама підійшла й струснула його за плечі. Глянула у вічі.

— Йди, принеси зела. Там, у хліві, в кошику. Я зара води нагрію, запаримо льосі.

Мама здавалася вже геть тверезою. Іван хтів щось сказати, та не посмів. Поплентався до хліва. На півдорозі все ж спинився. Постояв, повернув до воріт. Виглянув. Батько чипів на лавочці.